17. Таємниці минулого

Глава 17

Таємниці минулого

• Думаєш варто? Я стільки місяців вже не бачила її… - промовила Мелінда, наближаючись до дверей сірого будинку.
• Так, варто! Можливо, саме зараз вона може відповісти на наші запитання. Якщо тітка залишала тебе з Ізабеллою, то довіряла їй, а отже, і свою таємницю також. Перестань вагатися і просто постукай.

Декілька секунд, дівчина  стояла біля дверей вагаючись. Але швидко зібравшись із думками, вона натиснула на дверний дзвінок. Мелінді здалось, що його відлуння розповсюдилось по всьому будинку. За мить почулись кроки. Хтось стрімко наближався. Двері відчинила жінка середніх років, одягнена в старий потертий кардиган, білу футболку та джинси. Це була та сама Ізабелла Літл – найкраща подруга Аманди.

• Золотце моє, як  я тебе давно не бачила. – закричала жінка, тільки-но відкривши двері. На її обличчі було легке здивування, але вона швидко приховала його  своєю білосніжною посмішкою.
• Ізабелла, я так рада тебе бачити… - кинувшись обіймати жінку, сказала Мелінда.

Вона не любила, коли її називають тіткою або ж говорять на «ви». Ізабелла завжди вважала, що таке звертання додає їй декілька років, точніше декілька десятків.

• Куди ти зникла? Ні слуху ні духу? – із сльозами на очах говорила жінка, не відпускаючи із своїх обіймів Мелінду.
• Я зараз усе поясню. Розмова буде дуже довгою…
• Як добре, що я спекла малиновий пиріг. Будь ласка, заходьте, – широко відкривши двері, пробурмотіла Ізабелла.

Зайшовши в будинок, Мелінда відразу помітила змінений інтер’єр. Кімнати не виглядали так, як раніше. На стінах з’явилися малюнки, меблі були переставленими. Там, де раніше був диван, стояло пара крісел, а дерев’яний стіл змінився на прозорий скляний. Все було оформлено у досить сучасному стилі, що неабияк здивувало дівчину, адже вона знала, що Ізабелла не була великим прихильником змін.

• Тут все змінилось… – йдучи кімнатою, говорила Мелінда.
• Так, вирішила трохи змінити щось у своєму житті. Розпочала із меблів, – посміхаючись відказала Ізабелла.
• Що стало причиною таких змін?- сівши на крісло, запитала дівчина, при цьому уважно розглядаючи жінку.
• Мені здається, зараз не час думати про змінений стиль кімнати. Ти прийшла про щось поговорити…  Уважно слухаю,-  поставивши тарілку із нарізаним пирогом, пробурмотіла місіс Літл.
• Так, ти права. Річ у тому, що тітка зникла..
• Перепрошую? – перебила її Ізабелла.
• Так, вона зникла вже близько місяця тому. Я знаю, я винна в тому, що не сказала тобі про це раніше але…
• Першою людиною, яка повинна була дізнатись про це, мала б бути я! Ти знаєш мене ще з маленьких років, чому ти не зателефонувала мені? Чому?
• Я забула, вибач…
• Забула? Ти серйозно? Твоя тітка зникла, а ти кажеш, що забула повідомити мені про це? Ти взагалі з глузду з’їхала?

Ізабелла не тямилась від люті. Її обличчя змінило колір, із вуст зникла усмішка, а брови насупились.

 – Ти хоч уявляєш, що ми втратили цілий місяць? Разом ми могли б щось придумати! Якого дідька ти мовчала стільки часу?

• Я вже попросила вибачення, чого ти від мене ще хочеш?! – закричала дівчина на всю кімнату.

Джим спостерігав за тим, що відбувається. На його обличчі було легке здивування, та він спробував швидко приховати це.  Настала тиша. Місіс Літл мовчки подивилася на Мелінду. Вона наливала собі чаю, але руки почали сильно труситися.  Зрозумівши, що   погарячкувала, Мелінда підійшла до жінки і мовчки взяла її за руку.

• Я весь цей час на нервах, моє життя перевернулося з ніг на голову.  Я дізналася, що мені брехали, жодна людина не сказала мені,  ким я є насправді.  Все своє життя думала, що я звичайна дівчина, яка втратила своїх батьків в автокатастрофі. Та виявилось, що я хранителька кубку, на мене полює чарівник із комплексом бога, який прагне створити свою армію мертвих! Моїх предків готували у спеціальних пансіонатах, вони були хоча б морально підготовлені до того, що у будь-який момент можуть загинути, а що маю я?! Нещодавно  відкрила у собі силу, що можу воскрешати мертвих і зцілювати  рани,  навіть спілкуватися із духами! І що це мені дало?! Абсолютно нічого! занадто багато запитань і жодної відповіді.

• Якби ти розповіла мені про це раніше, разом ми б щось вигадали…
• Тобто тебе взагалі не дивує те, про що я тобі повідомила?
• Ні, я знала це від самого початку. Твоя мама заборонила хоча б щось казати до твого повноліття. Емілію вбили. Це  зробив наймогутніший чарівник всіх часів.
• Так, знаю, це був Вольтерн. Зараз він полює і на мене. Чому моя мама не хотіла, щоб я дізналась про своє покликання?
• Ще будучи  маленькою, вона разом зі своєю сестрою жила в пансіонаті. Там їх готували до боротьби з чарівниками, постійно говорили про той клятий кубок. Дитинства як такого у них не було. Все своє життя вона витратила, шукаючи пригоди на свою голову. Тоді в той день… - Ізабелла раптово замовкла.
• Все гаразд, продовжуй. Я давно змирилася із цим… Що сталося - того не змінити.
• У той день Емілі весь час не знаходила собі місця. В неї було якесь дивне тривожне передчуття, ніби вона знала, що щось може трапитись. Джаред, твій батько, сидів на кухні зі мною та Амандою. Емілія гралася з тобою в гостьовій кімнаті. Я пам’ятаю як тепер, ми почули сильний гуркіт, схожий на розбите скло, і пронизуючий крик маленької дитини. Коли ми прибігли, то побачили практично вщент зруйновану кімнату, а на підлозі були краплі крові. Ні тебе, ні Емілі не було. Тоді ми зрозуміли, що вас викрав Вольтерн, адже тільки йому ви могли знадобитись. Ми зателефонували всім нашим знайомим і вже над вечір склали детальний план вашого порятунку. Допомогти із пошуками нам прийшли і друїди, і відьми, і всі ті, кому колись допомогла твоя мама. Все йшло за планом, ми прокрались у його, так би мовити, «лігво», відьми знешкодили його охорону, а друїди забезпечили нам із Джаредом надійний захист від магічних чар. Але..
• Що? Що «але»? – стривожено запитала Мелінда.
• Ми запізнились. Твоя мама була уже мертвою, а ти сиділа на землі і гірко плакала. В руках Вольтерна був кубок наповнений кров’ю хранительки, залишилося ще зовсім трохи, щоб провести ритуал безсмертя, та твій батько не тямлячись від люті й забувши про те, що він не має жодних сил, кинувся на Вольтерна. Він вибив кубок з його рук та вдарив  по обличчю. Розізлившись за те, що зробив Джаред, Вольтерн одним помахом руки відкинув його  і той вдарився головою об бетонну стіну. Так за одну мить ти втратила обох батьків. Я забрала тебе і кубок. Не знаю, як мені вдалось втекти від нього, але я це зробила.
• Ти казала, що вас захищали друїди, чому вони так легко дали померти моєму батьку?
• Коли я повернулась, то всі ті, хто допомагав нам, були мертвими. Їхні серця вирвані, а тіла стікали кров’ю, валяючись на землі. Картина нагадувала фільм жахів. Залишилася лише одна відьма, яка згодом і повернула мене додому. Я не знаю, чи жива вона, ще чи тоді й померла… Із усіх людей, які були там, залишилася я, ти і Вольтерн. Битва була великою, та вона коштувала того, що зараз ти живеш.
• А що стосовно тітки? Чому ти не говорила про неї?
• Вона сказала, що залишиться вдома і буде чекати нас там.
• Чому вона не пішла з вами? Якщо вони з мамою навчалися разом, то вона повинна володіти хоча б частиною магії.
• Я не знаю. Це було її рішення. Всі знали, що можуть не повернутися, можливо, вона не хотіла помирати або ще щось. Я не можу осуджувати її, кожен приймає рішення самостійно і робить те, що вважає правильним. 
• Чому він одразу мене не вбив?
• Тому, що він знав про передбачення…
• Тобто про армію мертвих?
• Так, він давно хотів створити її, але жодна з хранительок не мала такої сили. Твоя мама була могутньою. Якби не Джаред, то, можливо, Вольтен керував би зараз світом.
• Чому саме зараз? Чому не раніше, коли я була беззахисною?
• Він не міг тебе знайти. Я та твоя тітка відшукали найсильнішу відьму із клану Блевер. Вона наклала захисне закляття, так що ні одні сили не бачили ні тебе, ні жодного із твоїх родичів. Закляття було зроблене на крові, напевно, коли він викрав Аманду, то зруйнував його.
• Що це означає? Вона мертва?
• Ні, щоб зруйнувати це закляття, не потрібно вбивати, достатньо краплини крові та сильного мага. Ми зробили ще дещо.
• Що? Що ще ви могли зробити?
• Ми з’єднали свої життя.
• Тобто? – з подивом запитала дівчина. Вона мимоволі окинула поглядом Ізабеллу і побачила на її руці шрам, якого раніше не помічала.
• Ось,- показавши свою руку, промовила жінка, - це те, про що я говорю. Ми поєднали наші життя за допомогою магії. Якби Аманда померла, то я б це відчула, шрам змінив би свій колір, і через деякий час я б теж загинула.
• Навіщо ви це зробили?
• Закляття діяло лише на кровних родичів, а поєднавшись із Амандою, я також захистила і себе.
• Якщо ти вже знаєш, де його лігво, то, можливо, ми зможемо знову знайти його і врятувати тітку, як тоді мене…
• Це неможливо. Він  не такий дурний, як ти гадаєш. Кожного разу змінюючи своє місце перебування, він майстерно приховує сліди.
• Тоді що нам робити?
• Давай так, я зателефоную своїм знайомим, можливо, вони чимось допоможуть.
• Гаразд… До речі, на кухні за шпалерами я знайшла дещо дивне…Через це й приїхала сюди.
• Що саме? – насторожившись, запитала жінка.
• Двері! Залізні двері із кодовим замком.
• В якому сенсі із кодовим замком?
• У буквальному. Ми з моїм другом спробували зламати його за допомогою іонного синхронізатора, але нічого не вийшло! - втрутився в їх розмову Джим.