Остання повелителька Кубку Безсмертя: Армія Мертвих

16. Дорога в небуття

Глава 16

Дорога в небуття

  • Як ти? – запитав Майкл, наближаючись  до Брітані.
  • Добре… - ледь чутно відповіла дівчина.

Вона лежала на дивані нерухомо, потупивши погляд в кінець кімнати. Все те, що сталося в тому так званому сакральному місці, ніяк не виходило з її голови. Щоразу згадуючи нещодавні  події, її серце починало битись все сильніше і сильніше.

  • Знаєш, -  розпочав розмову Майкл, - ти не винна в тому, що там сталось.
  • Винна… я не змогла підкорити собі дерев’яний посох, - так само ледь чутно відповіла дівчина.
  • Ну, по-перше, не дерев’яний посох, а могутню річ, а по-друге, для всього потрібна підготовка. Цей день стане для нас уроком! Більше  без підготовки чіпати якісь старовинні речі ми не будемо.
  • Сила… Сила, яку я відчувала, була неперевершеною… я раніше нічого подібного не…
  • Може, досить, - перебив її Майкл.
  • Ні, справді це було щось неймовірне! Я була неначе одержимою. Мені так хотілось тримати його в руках і ні на мить не відпускати, - піднявшись почала говорити Брітані. - Час немов зупинився… Я не чула жодного звуку, окрім пульсуючої крові і свого серця.  Взявши його в руки, я побачила ніби кадри із невеликого кінофільму.
  • Кінофільму? – здивовано перепитав Майкл. На його обличчі з’явилася легка посмішка, яку він спробував приховати.
  • Так, але кадри були із мого власного життя. Я згадала все те, що відбулося зі мною в дитбудинку. Як я почувалася, коли померли мої  названі батьки... Всі ці емоції я ніби переживала раз за разом, але тим не менше не хотіла відпускати посох…

У  кімнаті настала тиша. Майкл не знав, що саме потрібно сказати і чи взагалі варто… Брітані мовчки ходила по кімнаті, нервово перебираючи руками.

  • Можливо, це наслідки того, що ти не була достатньо сконцентрованою? – вставши, промовив Майкл.
  • Не знаю… зараз я вже ні в чому не впевнена. Мене більше цікавить те, як допомогти Мелінді… Вона очікує результатів, а ми їх дати не можемо.
  • Не все так легко, як здається на перший погляд. Не вийшло із сакральним місцем, спробуємо щось інше. Не потрібно складати руки, коли щось не виходить. Потрібно  йти далі, боротися до кінця! Тільки тоді отримаємо позитивний результат! – підійшовши до Брітані, сказав Майкл.
  • Я зараз відчуваю себе не в своїй квартирі, а на твоїй лекції, – посміхнувшись, відказала дівчина.
  • Що поробиш, я професор, а професори те і роблять, що філософствують…
  • Ах-ах-ха – голосно засміялася Брітані.

Майкл давно не чув такого дзвінкого сміху. На мить він згадав свого батька. Той сміявся не так дзвінко, але досить голосно, щоб почули люди, які жили в сусідніх квартирах. Вони рідко проводили час разом, бо  батько був досить зайнятою людиною. Та все ж коли наступав довгоочікуваний вечір, то кімната наповнювалася ароматом запашної кави й надзвичайно приємною атмосферою.

  • Що потрібно робити, щоб навчитися концентруватися і підкорити цей дурнуватий посох? – промовила Брітані, швидко змінивши сміх на серйозний тон.
  • Я думаю, що медитація повинна допомогти…
  • Медитація? – здивовано запитала дівчина.
  • Так, це досить непогана річ… Це стан, коли твій мозок відпочиває. Тіло з’єднується з духом, і ти перебуваєш в стані спокою. Я гадаю, якщо ти зможеш керувати своїм внутрішнім світом, то Посох Асклепі не буде потребувати колосальних затрат твоєї енергії і не буде поглинати тебе так, як це було сьогодні.
  • Але…
  • Ти повинна пам’ятати, що коли б’єшся з темрявою, вона починає поступово проникати в тебе! А коли дістанеться твого серця -  вороття назад не буде!
  • Що ти хочеш цим сказати?
  • Ти не маєш дозволити їй проникнути, маєш боротися, опиратися власним відчуттям, і тоді в тебе все вийде! Власне, цього і навчає медитація.
  • Боротися із внутрішніми демонами?
  • Так… Напевно, тому ти і не змогла оволодіти посохом. Ти ще не навчилася долати свої страхи…
  • У  мене немає страхів! – швидко відказала дівчина.
  • Є… Всі чогось бояться, а якщо ти не боїшся, значить ти не живеш… Між іншим, страх - це досить сильна річ. Він здатний ламати життя сотням людей, вбивати нас із середини, так чи інакше, він - частина нас. Коли ти позбудешся його, то станеш непереможною, а якщо будеш ховати, то так і надалі залишишся нікчемним дівчиськом, яке нездатне оберегти ні себе, ні своїх близьких…
  • Як на мене, то досить грубо сказано….
  • Може, і так, зате правда! Я завжди говорю по суті і ніколи не приховую своїх думок. Мені здається, що краще людині сказати правду в очі, аніж картати себе за те, що міг щось змінити, але не зробив цього.
  • Ти навчиш мене? – запитала дівчина, беручи Майкла за руку.
  • Я не маю такої сили, але в мене дещо для тебе є…
  • Що? Що саме?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше