4. Лист із того світу...

Глава 4

Лист із того світу

Мелінда і Джим повернулися у будинок. Він ніби стояв вверх дном. Хлопець ще раз оглянув всі кімнати. Багато цінних речей було зламано і розкидано по дому. Все, що стосувалося самої Мелінди або ж її родичів, безслідно знищено. Тут мало що підлягало ремонту, та дівчину це хвилювало найменше. Вона хотіла чимось допомогти своїй тітці, але що саме робити - жодної гадки не мала.

• Знати б, що ми шукаємо, – зненацька вихопилося в Мелінди.
• Мені здається, що це має бути схоже щось на карту, – відказав Джим.
• Я навіть не знаю. Всі ці речі тут ще з мого дитинства. Старі фотографії, картини, меблі – усе це я пам’ятаю ще від маленької. Після того як батьки померли, тітка не захотіла нічого змінювати, а залишила все, як було при них. Це був їх будинок, – проходжуючись по кімнаті, говорила Мелінда.
• Якщо це був будинок твоїх батьків, то, напевне, мама залишила щось для тебе.
• Не знаю, тут усе як було. Я жила тут вісімнадцять років, знаю його як свої п’ять пальців, всі виходи і входи. Тут немає нічого дивного. Ніяких карт «Як знайти вселенське зло?» тут також нема…
• Вона тихо сіла на диван. Здавалося, що ось-ось Мелінда заплаче. Думки не давали спокою. «А що якщо вже пізно? Де шукати підказку?»
• О, моя голова! – закричала Мелінда, хапаючись за голову. Цей біль… він ніби спалює мене із середини…

Вона впала на землю і всіма силами старалася триматися за скроні. Їй здавалося, що від цього біль трохи стихає. Вона ще з дитинства відчувала сильний головний біль. Коли перед нею поставала велика проблема, то її голова ніби розколювалась на маленькі частини. Але цей головний біль не був схожий на звичайний, Мелінда чула голоси. Колись вони затихали, а колись горлали, немов скажені стерв’ятники. Ніхто, крім Джима і тітки, про це не знав. Будучи ще дитиною, він гадав, що Мелінда особлива, але коли біль посилювався, не на жарт хвилювався про неї. В такі періоди, вона могла спати на протягом багатьох годин чи постійно мовчати і не реагувати на оточуючих. Зараз він найбільше боявся такого спалаху, оскільки саме тепер Мелінда була найбільше потрібна своїй родині.

• Вставай, тобі потрібно прилягти, – із занепокоєнням почав говорити Джим.
• Я не можу! – кричала дівчина на весь будинок.
• Зберися, інакше ти зараз знепритомнієш! Дівчина почала потроху підніматись, опираючись на Джимову руку. Ноги підкошувались, а в голові паморочилось.
• Можливо, ти хочеш каву або чай? Це має хоч якось заспокоїти твій біль…
• А чогось міцнішого не має? Може, якась випивка або щось подібне?
• Ні, ти знаєш, як твоя тітка відноситься до спиртних напоїв. Найміцніше в цьому домі - це ромашковий чай!

Мелінда не була прихильником чаювання, але коли біль, немов розриваючи її голову на десятки шматків, ставав дедалі сильнішим, ромашка із мелісою були чи не найкращим засобом для зняття болю. Джим зробив чай. Як тільки вона випила його, голоси немов замовкли. Головний біль поступово минав.

• Давно не бачив такого сильного нападу в тебе. Можливо, варто звернутися до лікаря? – тривожним голосом говорив хлопець.
• Я не чула голосів близько року… це має бути якось пов’язано із викраденням тітки, і лікарі навряд чи тут чимось допоможуть. Вони завжди ніби попереджують мене про щось, але їх дуже багато, і я не можу розібрати жодного слова.
• Цьому має бути якесь логічне пояснення.
• Я не знаю, що навіть і думати. Вони з’являються нізвідки і так само зникають. Я чую їх тільки тоді, як щось має трапитись. Та зараз вони запізнилися, мою тітку вже викрали…

Джим подивився на Мелінду, намагаючись приховати жалісливий погляд. Жалість – це була єдина річ, яку Мелінда ненавиділа по відношенню до себе. Вона не хотіла ні в чиїх очах виглядати зламаною чи безсильною, незалежно від того хто це був: Джим, тітка, прості знайомі… Вони мовчки сиділи на дивані і вдивлялись у дивну картину, яка висіла на стіні.

• Що це за картина? Звідки вона у тебе? – запитав Джим.
• Цю картину подарував мамі її знайомий на річницю весілля з татом. У мами було багато знайомих художників, але чомусь саме твори цього їй подобались найбільше.
• Так, картина дуже гарна. Цікаво, хто на ній зображений?
• Я не знаю, напевно, що це просто фантазія художника, яка ніяк не пов’язана з реальним життям.
• Сумніваюсь, – сказав Джим.
• Чому? – запитала Мелінда.
• Придивись уважно. Що ти там бачиш?
• Там є декілька людей, що тримають на руках маленьку дитину.
• Добре, ще що ти бачиш? Там трохи далі, майже в самому кутку у темряві?
• Чоловіка, який тримає дивну чашу.
• Якщо придивитись до картини, то можна побачити, що двоє людей, які тримають маленьку дитину, дуже схожі на твоїх батьків. Це дитя - ти у дитинстві.
• Я? Ти хочеш сказати, що підказка - це і є ця картина?
• Так, той чоловік може бути Вольтерном, він тримає чашу. Це може бути кубок.
• О Боже, ти правий. Чому ж ми раніше не здогадалися. Потрібно взяти картину ближче. Може, там є якась деталь, що покаже нам місце знаходження Вольтерна і кубка. Якщо ми дізнаємось, де Вольтерн, то знайдемо тітку.