14. Зустріч

Глава 14

Зустріч

• Я вдома,- прокричала Мелінда, закриваючи двері.
• Це дуже добре…- пролунав протяжливо голос із сусідньої кімнати.

Вона  хутко зняла із себе куртку, кинула сумку на стоячу біля дверей  тумбочку і попрямувала до кімнати.

• Мені, так багато потрібно тобі розповісти… - почала говорити дівчина. – Я говорила з Анарік… Не встигнувши навіть договорити, Мелінда від несподіванки остовпіла. Гостьова, звідки лунав той самий протяжливий голос, була порожньою. Ні Джима, ні Мартіна, ні ще когось іншого там не було.
• Джи-и-и-ме!!! - закричала на весь будинок, дівчина. Та ніякої відповіді не почула. Піднявшись на другий поверх, вона обшукала кожну кімнату, та нікого не знайшла.
• Але  я чула чийсь голос… - пробурмотіла сама до себе дівчина.  Напевно, мені необхідно трохи відпочити…- спускаючись сходами, продовжувала говорити вона.
• Так, безумовно, відпочинок річ корисна... – зауважив чийсь голос.
• Що? Хто ви? Чому я вас не бачу? – окинувши оком кімнату, запитала дівчина. 
• Я в твоїй голові… - прошепотів дивний голос.
• В якому розумінні в моїй голові? Покажись мені і ми поговоримо! - проходжуючись по кімнаті, говорила Мелінда.

        Після всього раніше побаченого, її  зовсім не дивувала чиясь присутність. Навпаки, за декілька цих днів, вона змирилася із роллю хранительки і своїм покликанням.

• Це занадто важко, ми поспілкуємось на моїй території, – прошипів голос.

Після цих слів в Мелінди нестерпно розболілась голова. Вона впала на коліна, тримаючись руками за скроні. Несамовитий біль пронизував все її тіло. Ноги та руки від страху почали труситися.

• Знову ці голоси! Вони ніби роздирають мою голову на маленькі шматки! - кричала дівчина на весь будинок.- А-а-а, я більше не можу це терпіти!- скорчившись на підлозі, говорила вона.

Біль ніколи не був таким сильним, як сьогодні. Мелінда спробувала підвестись, та ноги не слухались. За декілька секунд дівчина знепритомніла.

***

Знову навкруги була суцільна темрява. Мелінда вже знала, що це за місце. Площина духів – ось куди потрапила дівчина, втративши свідомість.

• Рада, що ти прийняла моє запрошення…  - сказав той самий голос, але вже більш м’яко.
• Запрошення? Ви мене ледь не вбили? – закричала дівчина до тіні, яка підходила все ближче і ближче.
• Якби я тебе хотіла вбити,  я зробила б це набагато раніше…

 Мелінда бачила, що тінь стоїть майже поруч та обличчя чомусь  видно не було. Незважаючи на те, що вона не могла подивитись на свого співрозмовника, дівчина відчувала, що її пильно розглядають. Голос був жіночим, ніжним та м’яким. Він не лунав так огидно, як це було в будинку, і це  трохи заспокоїло Мелінду.

• Хто ви? – вже більш спокійним тоном, говорила дівчина.
• Я та, хто оберігав тебе від того моменту, як ти народилась…
• Знаєте, мені це починає набридати. Я не люблю загадок, тому або кажіть, хто ви і що вам потрібно, або я йду звідси!
• Я - твоя мама…
• Що?! Моя  мама? Але як це можливо? – ледь стримуючи сльози, запитала Мелінда.
• Ти так змінилася… – почала говорити жінка.

Вона підійшла ще ближче і спробувала провести своєю рукою по  обличчю Мелінди. Коли дівчина придивилась до жінки, то не повірила власним очам. Це справді стояла її мама. Вона була одягнена в той самий одяг, що і тоді… п'ятнадцять років тому.

• А ти ні…- прошепотіла дівчина, стримуючи сльози.
• Я б дуже хотіла тебе обійняти, але поки що не можу,– із жалістю в голосі відказала жінка.
• Чому? Можливо, є якийсь вихід…
• Ні, маю тобі дещо розповісти…
• Я слухаю…
• Про те, що ти хранителька кубку, ти вже знаєш, але є ще дещо. Ти володієш надзвичайним даром, який згодом може стати твоїм прокляттям.
• Що ти маєш на увазі?
• У  мене пішло дуже багато часу для того, щоб вийти на зв'язок з тобою. Той біль, що ти відчувала, - це наслідок моїх  дій, спрямованих на контакт з тобою, але справа не тільки в мені. Коли духи дізнаються, що ти можеш їх бачити і можеш воскрешати мертвих, тобі буде непереливки! Ти не витримаєш цього всього. Голоси в твоїй голові рано чи пізно просто знищать тебе! Можеш  померти. Але ти занадто юна для цього…
• І що мені робити із цим усім?  - з нерозумінням сказала дівчина.

 Вона дивилася на маму і не могла звикнути до думки, що бачить її так близько, але не може обійняти, розповісти про все, що сталося… Мелінда стояла мовчки і спостерігала, як говорить Емілія, як вона дивиться, посміхається…