Розділ 16.1

Злива била неспинними потоками води по деревам і кущам, перебивала всі сторонні звуки. Реквієм відчувала — ще трохи і вона сама оглухне. Навіть думки насилу чула в цьому гуркоті води та грому.

Небо остаточно затягнуло чорним, мов би у вечірніх сутінках, і тільки блискавиці розрізали темряву своїми спалахами. Вони допомагали розгледіти Помсту, всього на мить, але цього вистачало для блокування ударів.

Рідна стихія вперше не додавала Вієм сил. Навпаки, вода тисла своєю вагою на плечі, заливала очі й вимагала схилитися перед природною міцю. Одяг неприємно лип до шкіри, заважав вільно рухатися і, в якийсь момент, дівчина втратила з поля зору Дану.

Темний дух, підсилений негодою, зірвався з місця, атакуючи з такою швидкістю, ніби його взагалі ніщо не стримувало. Та дивного тут було мало: дощ, темна пора чи то похмура погода, і водойми загалом — сповнені негативної енергії. Вона ж, в свою чергу, живила темних магів, духів і нечисть.

Свист батога і миттєвий удар слідом мало не вибив дух з тіла розвідниці. Шкіру, розідрану дрібними голками, запекло, а одяг почав просотуватися кров'ю. Затим пролунав ще один свист, тепер з іншого боку. Розсічена ліва рука від плеча до передпліччя нещадно горіла, та білявка втримала шаблю. Всередині почала закіпати лють.

«Нумо, Рем, зберись вже!» — роздратований голос Еар в голові не додав спокою, але нарешті перебив шум зливи у вухах.

Вієм зупинилась. Опустила голову, щоб заховати обличчя від дощу і глибоко вдихнула, одночасно дослухаючись до навколишніх звуків. Добре знала де зараз Помста, і тепер чудово бачила, куди вів обраний шлях.

Брехня дійсно вміла бути корисною, особливо, коли стає духу її визнати. А Реквієм його не вистачало.

— Я чомусь і думки не допускала, що тато може помилятися, — раптом проказала розвідниця. Досі не звертала увагу на темного духа за спиною, ігнорувала його наближення, а в голові зовсім не вкладалось те, що несподівано стало ясним, як день. — Люди не здатні жити з титанами пліч-о-пліч. Несхожих на себе істот вони можуть тільки підкоряти чи підкорятися їм.

Шкіра долоні заскрипіла від люті, коли дівчина дужче стисла руків'я шаблі. Гнів ядухою розгорався в тілі, ускладнював дихання, щоб за мить спалахнути сильнішим, життєвим вогнем. Аура огорнула тіло й несподівано зміцнила м'язи, спинила кров у рваних порізах. Нова атака Помсти вперше не досягла своєї цілі — ба більше, темного духа відкинуло на добрий десяток метрів ударною хвилею. Тепер і Реквієм черпала сили від негоди.

«Вієм... — її здивував розгублений голос Еар в голові та він не змусив спинитися. — Ти що задумала?»

— Те, що потрібно було зробити давно, — рішуче відрізала і стрімко атакувала. Удари шаблі вже не стримувала ані гроза, ані сумніви самої дівчини.

І Помста почала відступати, намагалась блокувати лезо, але виснажене тіло Дани не витримувало натиску. Не витримувало воно й присутності темного духу — підселенець такого рівня пожирав людську душу та життєві сили свого вмістилища.

«Про що ти кажеш?» — вперше титаніда вимагала відповіді і вперше не могла знайти її самостійно.

А що більше слабшала Помста, то сильнішою ставала сама Реквієм. Не збиралася залишати цій частці Чорнобога права на існування — прямо зараз життя Дани невідворотно згасало і шансів врятувати її, стати хорошою подругою бодай раз у житті, теж не було.

— Я кажу, — різучий удар шаблі спровокував болісне ревіння Помсти, та вона знову спалахнула темною енергією. Захищаючись, темний дух всотала в себе залишки сил Дани, — що Ос казав правду. Люди бояться невідомого — вони або нищать його, або йому поклоняються. Іншого варіанту просто не існує — не для всього виду, тільки для виключень з цього клятого правила. А вони... чорти б тебе побрали, бісовий дух... складають абсолютну меншість.

Помста зачепила її, цього разу відрослими кігтями, і, здається, пустила отруту під шкіру — принаймні, саме на це скидалося, коли з подряпин на шиї разом з кров'ю почало текти щось чорне. Втім, наступний удар шаблею став для темного духа останнім.

Для Дани Отая, на жаль Вієм, також.

Лезо пронизало груди наскрізь, в останню мить звільняючи людський дух від чорних пазурів Помсти. Розвідниця не зрозуміла, коли спинилась злива — у вухах досі стояв дзвін від останнього видиху лікарки, що його не заглушив навіть прощальний гуркіт грому.

В зниклому диханні чулося полегшення, мов би змучена душа нарешті звільнилася від тягаря, що валунами притис її ззовні. Тоді ж Реквієм зненавиділа себе, як ніколи.

Похитнулась, навіть не помітивши того, і схилилась над мертвим тілом, впершись шаблею в землю. Дівчина не могла відвести погляду від темно-зелених очей, а ті, в свою чергу, спокійно дивились в небо.

Помста остаточно розсіялася димом і Вієм не знала напевне, що саме сталось з темним духом. Принаймні, більше вона не повернеться.

— Пані Роса! Пані... Реквієм, все гаразд?

Голос старости лунав мов із колодязя та поволі виводив її з дивного заціпеніння. Здавалося, ця картина з розпластаною на вогкій землі дівчиною та поглядом, втупленим у небо, назавжди застрягне в голові. Бліде, округле обличчя, знекровлені губи і напрочуд беззахисне, смиренне положення тіла.

— Ви здолали темного духа, пані Роса! — лиса голова Ради на мить затулила загиблу, коли та схопила Вієм за плечі. Її очі дивилися на молоду пані з вдячністю і дивним захопленням.

— Я вбила подругу, — хрипко, майже беззвучно заперечила дівчина. Насилу підвела погляд і зачепилась очима за татуювання на тілі старости. — Чого варті боги, коли вони не здатні захистити тих, хто їх потребує?

Та Реквієм знала відповідь і від того ставало гірше. Дана сама обрала покластися на це втілення Чорнобога. Насправді, лікарка зараз як ніколи нагадувала їй саму себе — ними обома рухала помста за загиблих близьких і єдина відмінність була лише в тому, що обране Даною божество виявилось недостатньо сильним.

Та Отая, врешті-решт, прийняла рішення зупинити цю боротьбу, що далі й далі заводила її у пітьму. Зрештою, це подарувало їй звільнення.