Розділ 15.

Сад довкола маєтку маркізи вражав не стільки різноманітністю плодових дерев, скільки різнобарв'ям лікувальних трав. Блукаючи охайними стежками, Реквієм роздивлялася кущі жовтолисту, тонкі стебла багряноцвіту та багато інших рослин, з усмішкою впізнаючи в цьому бабусю.

Будучи магинею душ, Мечислава Роса, перш за все, позиціонувала себе генерал-полковницею, чия душа завжди належала армії, і від того зобов'язувала себе, підлеглих, та навіть онуку, знатися в медицині. Принаймні, на достатньому рівні, аби не померти на полі бою без цілительської підтримки.

Вієм не вважала лікарську справу своєю сильною стороною. Надати першу допомогу вона змогла б, але нічого більше — назви рослин, їхня користь та потреби при вирощуванні ніяк не вкладалися в голові, тож дівчина фокусувалася на тому, аби допомогти собі чи іншим через контроль аури.

В тому, як акуратно різні види трав відмежовувались одне від одного низькими порогами, розвідниця також бачила бабусин слід. Що-що, а безлад Мечислава ніколи не терпіла.

Звісно, через роки після її смерті тепер тут відчувався і вплив старости, яка продовжувала підтримувати чистоту саду та полив рослин. На пороги довкола грядок і стовбури дерев додалися візерунки захисту богині Роди і Вієм була певна, що за життя бабусі їх тут не було.

Хоча б тому, що сама генерал-полковниця холодно ставилася до богів і навіть Перуна, покровителя обраного ремесла, ніколи не ставила над собою. Вієм, яка навпаки захоплювалася громовержцем, навіть якось запитала про це, але бабця з роздратуванням відмахнулась.

 

— Я вільна людина не щоби кланятись самодуру чи стихії. Що доброго у війнах? Одна лиш кров та руйнування, то чому я маю славити того, чия суть і є війною?

Дівчина тоді обурилась, категорично не погоджуючись із бабусею. Так, війни це погано, але ж Перун покровительствує не лише збройній агресії, а й захисту від неї, як от з ізяславцями, з якими вони роками знаходились в стані холодної війни.

— Але ж людям треба в щось вірити, щоб перемагати, — здивовано промовила підлітка, не бажаючи зараз сваритись. В цьому питанні вона дійсно не розуміла найріднішу людину.

— Коли віри в себе та свої сили не вистачає, залишаються самі лиш боги, — жінка насупилась, струснувши попіл з цигарки, і підняла важкий погляд на онуку. — Рем, що таке, ті боги? Це закони світоустрою, межі для живих та загиблих. Хіба ти віриш в закон? Ні, ти його дотримуєшся і виконуєш його, аби він працював, інакше все летить до клятих бісів. А коли не стає сил на боротьбу, не лишається віри в те, що вистоїш — люди починають сподіватися, що закону буде дотримуватися хтось інший і якось воно все працюватиме саме.

Вієм знову хотіла заперечити, наголосити, що закон таки захищає людей, які в нього вірять, та, зрозумівши, що насправді їх захищають інші люди, які цей закон виконують, замовкла. Не хотіла визнавати ані бабусину правоту, ані власну очевидну слабкість — їй хотілося покладатися на богів, бодай на одного, здатного покарати вбивць батьків. Бо сама вона не мала потрібної сили. Чи, принаймні, не вірила в те, що має.

 

Виринаючи зі спогадів, розвідниця сумно усміхнулася. Виявляється, в моменти, коли не бачиш майбутнього — найбільше згадується минуле. Можливо, це спроба мозку знайти орієнтир там, але давня розмова з бабцею аж ніяк не додала їй ясності. Вірити собі й у себе? Занадто абстрактно.

Вона вже неабияк заплуталась і з богами чи не найбільше. Завжди вірила в громовержця, покладалася на нього у важкі часи, але тепер її рятує Морок, а Мара покладає на її плечі батьків обов'язок. То яким богам вірити? І чи вірити взагалі?

— Можливо, я помилялась... — її шепіт заглушив вітер, який враз зірвався в гори на півночі. — Можливо, не варто було накладати перунівські знаки на титанів.

Її погляд потускнів і ковзнув деревами вгору, до ясного неба, яке зі сходу вже потроху затягувало грозовими хмарами. Чорні, важкі плями тягнулися повільно, погрожуючи спалахуючими тут і там блискавицями, і на вигляд були, мов відповідь на питання Вієм. Тільки яка ж ця відповідь?

Хто насправді загрожує титанам? Боги? Чи люди?

Як би там не було, та війна з титанами призведе лише до руїн та жахливих втрат. І від цього Вієм боліло щось у грудях, бо все йшло не так, як мало б бути.

— Я ж казав, брехня — найважча з випробувань, — гмикання Морока за спиною змусило здригнутися.

Озирнувшись до несподіваного гостя, Вієм поглянула на вже дорослішого бога тьмяним поглядом. Враз здалося, ніби все її тіло поважчало, а в голові спалахнув черговий, неясний спогад з її перебування на межі, коли сама вона втрачала чіткість і контури тіла. Зараз почувалася так само, ніби уся її попередня опора розтанула й тілу тепер не ставало сил тримати спину рівно.

— Вам же байдуже, як я впораюсь з цим випробуванням, — втомлено простягнула дівчина, притулившись плечем до груші поруч, — то чому ви знову з'явились?

— Насправді, мені цікаво, — чоловік ясно усміхнувся, закинувши трохи відросше пасмо волосся назад. Зараз він мав вигляд тридцятирічного і Реквієм не знала напевне, чи зупинить він своє дорослішання на цьому, чи наступного разу постане перед очима ще старшим. — Вирій лютує, — його хитрий погляд на мить ковзнув до грозових хмар, що тягнулися в їхній бік, — а моя енергія не дозволяє верхнім богам підступитися до тебе. Впевнений, вони не зацікавлені в тому, аби ти пройшла моє випробування самостійно.

Вієм спохмурніла. Чомусь цей дивний бог — втілення найбільшої загрози за усіма легендами й мітами, — зараз видавався їй єдиним, хто був чесний завжди. Він був достатньо вільним, аби говорити правду, і достатньо сміливим, щоб усвідомлювати всі наслідки таких своїх дій.

— Маячня якась, — і все ж, вона заперечливо хитнула головою. Знову поглянула в чорні очі, що з цікавістю розглядали її в очікуванні пояснень, і додала: — що богам до мене? Я вже зробила достатньо, коли навернула титанів до Вирію перунівськими знаками, а більше з мене й нічого взяти.