Розділ 14.2

За сніданком у малій їдальні Реквієм чи не вперше не вдавалася до вдаваної люб'язності. Її спокійний, рішучий погляд ковзнув з одного новинаря на іншого, змушуючи тих нервувати, а тоді повернувся до накритого столу.

Чоловіки були зовсім просто вбрані — вирушаючи з Грону до Лісового задля буденної статті, вони не розраховували опинитись на прийомі у цілої маркізи. І тепер ніяково осмикували рукави потертих сорочок, досі не вірячи, що вдача, зрештою, усміхнулася саме їм — зовсім невідомим новинарям.

— Гадаю, пані Рада вже пояснила, чому вас запрошено, — голос Вієм, що неочікувано пролунав у їдальні, змусив гостей здригнутися. Староста, помітивши реакцію чоловіків, сховала вдоволену усмішку в ясних очах. Вона почувалася гордою за молоду леді, знаючи, що з таким першим враженням, справленим на, хоч і досвідчених, але малоуспішних, газетярів — вони отримають потрібний ефект і гарну статтю.

Прокашлявшись, невисокий вусач поспішно кивнув. Перезирнувся з колегою, відставив столове приладдя, випадково дзенькнувши тим по тарілці, від чого знову здригнувся, і заговорив:

— Так, пані староста пояснила стан справ і, будьте певні, все буде зроблено на вищому рівні!

Він знову кинув швидкий погляд на товариша і той підтримав сказане кивком та серйозним виразом обличчя. Хоч вони і були під враженням від такої вдачі, але втрачати її точно не бажали.

— Якщо столиця дізнається про припинення багаторічного договору щодо постачання деревини в герцогство Переярів від вас — ви отримаєте чимало пропозицій про співпрацю, — Реквієм не поспішала торкатися каші з лісовими ягодами, вона взагалі апетиту не мала. Єдине, чого хотіла — змусити цих чоловіків подати новину у правильному руслі. — Звісно, серед них будуть і спроби дізнатися більше про нинішню маркізу Роса і це те єдине, від чого вам доведеться відмовитись.

Холодний погляд блакитних очей посуровішав ще більше і зараз ніхто, навіть пані Рада, не назвав би Вієм недосвідченою юнкою. Можливо, на якомусь підсвідомому рівні, присутні відчували Еар, що мовчки спостерігала за ходом розмови, а можливо, аура самої Реквієм нарешті достатньо зміцніла.

— Авжеж, пані, все буде зроблено! — майже в один голос запевнили новинарі, раптово виструнчившись, мов новобранці.

— Що ж, я покладаюсь на вас, — дівчина кивнула і її ясне обличчя розслабилось, дозволяючи гостям нарешті видихнути. — Ророс має усвідомити, що з безхребетними чоловіками, не здатними взяти відповідальність за власне минуле, не вестиметься жодних справ. Таким немає віри ані в армії, ані в підприємництві, ані в політиці.

Не продовжуючи, Вієм піднялась, кивком дозволяючи присутнім продовжити сніданок, і покинула їдальню. Ще не знала, що останні її слова газетярі подадуть прямою цитатою, без жодного пом'якшення, адже поділяли погляди маркізи. Можливо, саме тому вони досі й не були успішними в обраній професії.

Розвідниця не хвилювалась про те, як відреагує Велетів батько на таку, відверто критикуючу та грубу заяву. Зрештою, вона бажала завдати йому стільки непоправної шкоди на професійному поприщі, скільки б змогла. Бодай навіть він втратить все — цього було б замало.

Це був чи не найбільший урок, який, свого часу, їй дав покійний вчитель і вона не бажала відступати від засвоєної науки.
 

— Знайти по-справжньому вірних тобі людей — велика вдача. Та якщо вже пощастить здибати таких на життєвому шляху — бийся й борись за них, як за саму себе. Бо вірність примножується вірністю.

— Але вчителю, що як така людина теж зрадить? — запитувала Вієм, сидячи на надгробку якогось злочинця, поки вчитель розкопував сусідню могилу.

Це був один із способів передачі контрабанди, аби її не знайшли гвардійці — все ж, її наставник займався поставками заборонених артефактів і ґрунтовно підходив до справи. Щоправда, замовникам його оригінальність не дуже подобалась: лазити по забутим цвинтарям, де поховані злочинці та замкнені їхні невпокоєні душі — ще те задоволення.

А от Вієм, якій вдалося напроситися до вчителя на завдання, тут, на диво, подобалось. Насипи могил з невисокою грудою каміння побіля спочилих голів, вже ледь вирізнялись з-посеред високої трави та молодих, диких дерев. Багато валунів, що позначали безіменні поховання, розходилися тріщинами через плющ, що розростався в найменших нерівностях, розширюючи і, тим самим, руйнуючи надгробки, вкриваючи насипи пишним листям.

Злочинці й відступники, на думку громадськості, не заслуговували на те, аби про них пам'ятали: у них не зоставалося ані імен, ані років життя, ані можливості відпустити душу бодай до потойбіччя. Тіла їхні лишалися тут, завалені землею і камінням, а замкнений дух, проживаючи агонію століттями, зрештою, божеволів і ставав підселенцем — духом-зброєю в руках темних магів, без права на свідомість.

— А яка різниця? — чоловік на мить зупинився, впершись ногою в лопату, і з усмішкою глянув на чотирнадцятирічну ученицю. — Це вже залежить від внутрішньої суті тієї людини — вона або цінуватиме твою відданість і примножуватиме її взаємно, або зрадить і загартує тебе, мов вогонь залізо. Що одне, що інше — велика вдача і можливість стати сильнішою, просто двома різними способами.

— Ти справді віриш у людську вірність? — спохмурніла тоді Вієм. — Навіть працюючи в гільдії?

— А чому ні? — вчитель здійняв брову і повернувся до попереднього заняття. — Я вірний твоєму діду, а він, натомість, безліч разів прикривав мою дупу. Не дивись на те, що ми злочинці й відступники — навіть останні боягузи можуть бути вірними, наскільки їм стане духу. Людина, яка не має кому довіритися, бодай одній душі в цьому, богами забутому, світі, найбільш вразлива.
 

Реквієм попрямувала до саду, дивуючись давньому спогаду, що виринув з надр свідомості. Що ж, наука вчителя не була даремною, тож і зараз дівчина бажала виправдати довіру й віру в неї Велета Переяра. Не знала достеменно, що саме нею рухало — чи справді то відданість, чи щось інше, та в одному була певна — вдячною вона вміє бути.