Розділ 13.2

Староста насупила брови, обдумуючи слова, а тоді, не ставлячи зайвих питань, кивнула. Озирнулась до ідола богині Роди, немов подумки запитувала, як краще вчинити, і проказала:

— Треба запросити новинарів, вони краще подадуть ваші слова Роросу і Ладим не зможе перекрутити їх на свій лад, — вона на мить замовкла, а затим знову глянула на Вієм ясними очима: — леді Роса, не бажаєте написати листа старому Грайдашу? Думаю, столиці не завадить поголос про огидний вчинок старшого Переяра, та й конкурентам варто дізнатися, що ми припиняємо поставки деревини в герцогство.

Полегшено видихнувши, розвідниця слабко усміхнулась у відповідь і несвідомо стисла рукою праве плече, механічно розминаючи м'язи. Цими днями її почав мучити фантомний біль у втраченій кінцівці, провокуючи поколювання й судоми, ніби правиця досі була на місці. Больові відчуття також стали причиною, через яку Реквієм уникала носіння протезу без потреби — здавалося, він стискав кістку мов в лещатах, стаючи причиною болю. Звісно, це було не так, але й погіршувати стан оманливими сигналами мозку не хотіла.

— Саме збиралась це зробити, — відповіла з невеликою затримкою. — Пані Майя згадувала, що в Лісовому на кілька днів затримаються новинарі з Грону, ви їх мали на увазі? — отримавши кивок, Вієм продовжила: — тоді запросіть їх до сніданку. Тільки в газетах не має бути мого імені чи портрету. Ладиму Переяру у співпраці відмовляє маркіза Роса — це буде вагомішим доводом в очах аристократів, аніж мій молодий вік.

— Як скажете, пані, — схвально схиливши голову, жінка виглядала на диво задоволеною. — Я скажу Огену й Лірі накрити стіл у малій їдальні і відправлю листа нашим гостям. Для них це буде великою честю.

Вдячно кивнувши, поручниця попрямувала назад, у вітальню. Там були папери й чорнильні ручки, аби написати листа з проханням діду. Вона впевнена — Мстивой не відмовить онуці в такій дрібниці, та в крайньому разі, її точно підтримає тітка Теодора.

Пустити поголос столицею, якщо знати, через кого впливати, не така й велика справа. Головне, що через нього знать нарешті насмілиться обуритися діям скандального герцога, хай навіть і поза його очі. Плітки ж бо однаково дійдуть до вух Ладима, а ще швидше — до конкурентів на суднобудівельному поприщі.

Вже у вітальні Реквієм схопила перший ліпший папір, ручку і прийнялася писати, притиснувши край листа важким томом з географічних та геологічних особливостей цих країв. На щастя, з дідом не доводилося ані зайве церемонитись з порожніми розмовами, ані приховувати щирих емоцій щодо ситуації, що склалася.

Виклавши все коротко й по справі — що потрібно, нащо, коли і де, вона зі спокійною душею покликала Безуала і згодувала тому згорнутий аркуш з власним підписом. Щоправда, останній зовсім не обов'язковий — енергію бісеняти, як і її почерк, Мстивой Грайдаш точно впізнає.

Знову кинувши короткий погляд за вікно, де сонце вже здійнялось над гірськими вершинами золотим диском, Вієм глибоко вдихнула вже ледь охололе, через згаслий вогонь у каміні, повітря. В грудях на мить похололо — страх оплутував серце холодними, слизькими зміями, нашіптуючи найгірші здогади.

— Ви маєте вибратись живими, усі... — прошепотіла самими губами, не відводячи очей від яскравого, раннього світила — такого ж яскравого, як і та блискавиця, якою він обертався при їхній останній зустрічі. До очей підступили зрадливі сльози, та вона запевнила себе, що це через сонце. — А я подбаю про решту, хай би чого мені це не коштувало.

«Ти носитимеш корону, а я захищатиму королівство», — в голові звучав спогад, слова, сказані її ще дитячим, дзвінким голосом. Батькова корона, одягнена на голову мовчазного Гната, і власна, запальна обіцянка — стати сильнішою, ніж Аск. Разом з Еар.

Тоді Вієм і не уявляла, що саме це рішення вестиме її далі, коли королівство вже втрачено через узурпацію Роросу генералами і смерть майже всієї родини. І все ж, у неї залишилися Гар із Еар, дідусь з Тео, а тепер і...

— Треба йти, — обірвала сама себе й перш ніж податися до малої їдальні — повернула до власної спальні, а звідти у ванну кімнату. Після безсонної ночі варто хоча б вмитися, зважаючи на її статус в Лісовому та знайомство з новинарями. Ті ж бо люблять використати і найменшу дрібницю задля голосних заголовків.

Та все ж, приховати втому, яка прозирала з дзеркала крізь її очі, зморений вираз обличчя та опущені плечі, було складно. Темні кола під очима Вієм могла приховати бодай косметичним кремом, але змусити себе вдавати, як і раніше, що все добре — чомусь не могла. Здавалося б, звична справа для розвідниці — замаскувати справжні емоції під бажані й потрібні в цій ситуації, які більше личили б маркізі, але ні.

Раніше це було легко. Тепер... Реквієм відчувала, ніби намагається натягнути обтислий, маскарадний костюм, як на ярмарку у Вірляні, але не може зробити в ньому й одного ковтка повітря. Несправжні емоції тисли, мов корсет на ребра й легені.

— Що не так? — видихнула, запитуючи у власного відображення, ніби те могло дати відповідь.

Та вмившись прохолодною водою, вона мить повагалась, а тоді скинула одяг і ступила під холодний душ. Потрібно збадьоритись, прийти до тями, і все буде як раніше.

І лише одягаючи темні, м'які штани вільного крою й світлу, розшиту сріблом туніку нижче колін зі зручними вирізами від стегон, Вієм зрозуміла, що ні. Як раніше не буде. Їй більше не треба здаватися тією, ким вона не є, бо й сил на це тепер не було.

Вже закінчуючи зі зборами, дівчина таки одягла протез, не бажаючи здатися вразливою сьогоднішнім гостям. Механічна рука зручно ховалась в широкому рукаві і не привертала зайвої уваги ні титановими пластинами, ні порожньою тканиною.

Кинувши короткий погляд в дзеркало, Реквієм прибрала волосся назад і підвела очі темною фарбою — не сильно й ледь помітно, але погляд став глибшим, виразнішим та пронизливішим. І не потрібно зайвих прикрас чи бодай масок — зараз вона виглядала значно серйознішою, можливо, й за рахунок втоми, яку ще кілька хвилин тому бажала приховати.