Розділ 13.1

Простора вітальня багряніла малиновими відтінками, оздоблюючи меблі зі світлого дерева яскравою загравою. Сонце повільно сходило над виднокраєм, підсвічуючи далекі, вкриті снігом верхівки гір, а нічний холод в кімнаті розганяло полум'я, яке досі жевріло в каміні, розташованому в дальньому кутку.

Відклавши черговий договір по поставкам деревини, Реквієм втомлено потерла обличчя долонею. Потягнулась в кріслі, обережно розминаючи м'язи, і вкотре кинула стривожений погляд за вікно, на захід.

Минула доба з її приїзду в Лісове, а ні Велета, ні бодай листа з попередженням про затримку досі не було. Розвідниця передчувала біду, але вперто гнала дурні думки геть — не хотіла втонути в тривозі й погрузнути в ній, мов у цупкій трясовині. З емоціями вона ніколи не була надто вправна — найлегше їх контролювати, або ж і зовсім, уникати.

Втім, завдяки пані Раді дівчина знайшла тимчасове полегшення, повністю занурившись у роботу. Вивчення бухгалтерської звітності, домовленостей з артефакторами, які займались обслуговуванням блоків для магічної підтримки лісів, перегляд заробітньої плати лісорубам та окремо — лісничому, через збільшення поставок і територій лісництва, займало чимало часу.

Вієм знала, що старості не так вже й потрібна допомога, але жінка наполягала — маркіза зобов'язана знати все про свої володіння. Проте, і маркізою вона себе не відчувала — її місце в армії, а не у маєтку.

Підвівшись з крісла, розвідниця пройшла ближче до вікна, мимохідь зацікавившись вчорашньою газетою на підвіконні — ту, ймовірно, залишила пані Рада, коли принесла купу інших паперів. Що ж, непогано було б дізнатися, що коїться в королівстві. Реквієм вже й не пам'ятала, коли востаннє читала новини.

— Великдень вже й минув, — вимовила з тінню подиву в голосі. На зображенні, що займало пів сторінки, височіло палаюче опудало — найбільше в країні, з празникування в Ратиборі. — Швидко час біжить...

Розгорнувши сторінки однією рукою, бо ж протез не одягала з позаминулого вечора, Вієм ліниво майнула поглядом по окремому розділу, завжди присвяченому Колегії артефакторів. Там йшлося або про нові винаходи, або цитувались заяви окремих представників про плани спілки на майбутнє. Втім, зачепившись поглядом за знайоме ім'я, дівчина скосила очі на іншу колонку, одразу вчитуючись.

«ВІДМОВИВСЯ ВІД ВЛАСНОГО СИНА!

Як стало відомо, герцог Ладим Переяр, знаний у вищому світі категоричністю та жорсткістю характеру, не менш жорсткий до власної сім'ї!

Згідно з перевіреними даними, представник Палати лордів і леді остаточно обірвав усі зв'язки з найбільшим розчаруванням славетного роду Переярів — зі своїм молодшим сином!

Герцог особисто віддав наказ про позбавлення Велета Переяра родового титулу та можливості претендувати на спадок...»

— Що? — спантеличено вигукнула Реквієм, мимоволі сильніше стиснувши тонкий папір пальцями. Не дочитуючи до кінця, обурилась в голос: — в сенсі «позбавив»? Найбільше розчарування роду?!

Перечитавши статтю ще раз, вона розлючено зім'яла газету і щосили стиснула кулак лівої руки. З силою замружила очі й відчула, як в грудях повільно розгорається лють, немов вбираючи в себе все тепло з кінцівок.

Вієм притисла долоню тильною стороною до перенісся, намагаючись зосередитись на відчутті прохолодної шкіри і заспокоїтись. Потрібно тверезо обдумати цю дурну заяву, та вгамувати злість не вдавалося. Зрештою, зажбуривши видання кудись в дальній кут кімнати, Вієм швидким кроком покинула вітальню.

Просторий маєток, попри місцеві традиції збудований з каменю, в ранню годину здавався зовсім порожнім. Слуги, виділені старостою, або ще спали, або працювали десь в дальніх кімнатах — в будь-якому разі, зараз розвідниця їх не чула, а тому й не згадувала. Найнятими робітниками були молоді хлопець з дівчиною, які підтримували порядок в домі, і старий кухар, що радо взявся знайомити маркізу з місцевою кухнею.

Чуття маніпуляторки аур, посилене роками тренувань, одразу віднайшло в чималому домі старосту — як і обіцяла, пані Рада залишилась ночувати тут, а не повернулась в село. Жінка обґрунтувала своє рішення просто — раптом Вієм знадобиться допомога зі звітами чи виникнуть якісь питання? Поки зв'язок між маєтком і домом Ради не налагоджено — їй легше залишатись поруч.

Білявка здогадувалась, що староста сказала не все, проте й підступу в її словах не відчувала, а тому не стала допитуватись.

Рада знайшлась в просторому холі, де з обережністю встановлювала невеликий ідол на широкому підвищенні в центрі, біля стіни навпроти головного входу. Вирізьблена на дорогому дереві жінка видалася зовсім не знайомою самій Реквієм — це здалося таким дивним, що дівчина з кроку збилась.

Стовбур, гарно розписаний вохрою, був прикрашений тими ж символами, що ними розмальовували сільські будинки, і він же нагадував найбільший ідол серед розташованих на головній площі в селі. Зображена на ньому добродушна жінка з вінком у волоссі і сонцем в руках — чимось нагадувала знайомих богів, та водночас була кимось іншим. Принаймні, ніде в селах чи містах Реквієм її раніше не зустрічала.

— Хто це? — мимоволі вирвалось.

Староста усміхнулась, повертаючи до молодої панни лису голову. Її руки й плечі були вкриті темними візерунками татуювань — точно таких, як і символи на домівках в Лісовому та на щойно встановленому ідолі, а вуха жінки відтягували срібні кільця сережок. Попри вік, вона створювала враження сильної обдарованої, здатної захистити своє поселення, і Вієм знала — Рада справді володіла силою.

— Верховний бог, Род. Щоправда, це вона, Рода, але дурнуваті жреці в давнину передавали знання аби як. Щось сталося, пані?

Кинувши, дівчина стомлено втерла обличчя долонею, чудово усвідомлюючи, як звучатиме її — ні, не прохання, — наказ, та була готова до цієї відповідальності. Коли ж знову заговорила — в голосі остаточно згасла лють і тепер бриніла рішучість.

— Прийшла повідомити, що з сьогоднішнього дня Лісове припинить будь-яку співпрацю з герцогом Ладимом Переяром. Також ми відправимо листа з вимогами щодо компенсації репутаційної шкоди, прописаної в договорі між Лісовим та підприємством герцога.