Розділ 12.2

Руки, багряні від крові командира, похололи, щойно розуміння увірвалося до свідомості. Олесь більше не дихав, його серце зупинилось, а земля довкола стала сизо-червоною, вимазана кров'ю, м'ясом і попелом.

Карі очі зі спокоєм, який зовсім не личив подіям довкола, дивились вгору, більше не маючи в собі життя. Булава, так само багряна, лежала в кількох метрах неподалік вже не зброєю — грудою металу, хай навіть досі тримала форму.

Обличчя давнього друга в якийсь момент почало розпливатися, та Велет тільки роздратовано втер очі від сліз. Ще ніколи штурмовик не почувався настільки жалюгідним перед чужою, славною смертю.

Ноги стали важкими, німіючи чи то від слабкості, чи то від зневіри й безжальної втрати, але він змусив себе прийти до тями, щойно почув чергове чавкання. Черговий тріск кісток та розірваних м'язів, який цього разу проголошував гибель підлеглих Орлини.

— ВІДСТУПАЙТЕ!

Крик чотової злетів луною понад перевернутим Херетом, чиї стіни все сильніше тремтіли і йшли тріщинами. От от мертве місто розсиплеться уламками, поховавши під собою обидва загони, і Велет зрозумів, що це місце стане могилою не лише для них. Кальк він затягне слідом за собою.

Підвівшись на ноги, чоловік рвано зітхнув від різкого болю в свіжих ранах, і мимоволі подякував Реквієм за пришвидшення регенерації. Якби не те втручання, він би вже не піднявся.

— Євстахіє, — хрипко гукнув, не зводячи очей з титаніди трансформацій. Вона знову завмерла, притиснувши голову до тулуба, немов набиралася сил для нового нападу. Смертниця ж застигла блідою тінню позаду, прислухаючись — саме її бар'єр досі прикривав більшість побратимів. — Подальше командування на тобі, виводь звідси наших, негайно. Відправляйтесь на західний кордон, дорогою відзвітуй Івору або генерал-чотовій про... втрати.

— Зрозуміла, — вона зглитнула, вагаючись, та все ж запитала: — а що з... Олесем?

— Активуй родовий амулет, його батько має отримати хоча б... тіло для кради.

Бар'єрниця більше не ставила запитань, бачучи, як поволі спалахує білесе, а згодом все яскравіше, полум'я перелесника. Корені ясенів, що тяглися землею темними зміями, зненацька впиналися в ноги Велета, пронизуючи ледь не наскрізь, та сам штурмовик цього не помічав.

Сила Аск, чи то радше зібрана у злочинців енергія, сповнювала його тіло мов безмежний колодязь. Переяр вже не відволікався на побратимів, передавши зобов'язання правої руки командира, його увага була прикута до велитенського змія.

Навіть зараз Кальк мала до огидного вдоволений вигляд. Примружені очі оглядали розірвані шматки тіл, вихоплюючи з-поміж тих ще живих штурмовиків, охоплених панікою. Аск не дарма попереджала про хитрість цієї жінки — здолати обезголовлений загін набагато легше.

Нажахані видовищем, молоді солдати заклякали на місці, не маючи сили опиратись чи бодай втекти. Більш досвідчені воїни, в спробах прикрити побратимів, лишень даремно витрачали сили — магія стала марною. Шкіра Йор, відтворена титанідою до найменших дрібниць, перевершувала можливості людей. Холодна зброя й арбалети здавалися карикатурними, як і пов'язані морськими вузлами дерева та покручене місто вгорі.

— Це божество, — з острахом прошепотів хтось із солдатів. — Ми не вб'ємо бога, це неможливо...

— Відступаємо, негайно! — сильний, впевнений голос Євстахії змусив отямитись нажаханих новачків. Схаменувшись, вони нарешті кинулись бігти — до кам'яного лісу й схованих в ньому коней.

Сама ж смертниця на мить затрималась. Схилившись над тілом полеглого в бою командира, дівчина тремтячими руками опустила поряд підібрану булаву і дістала з-за коміра пов'язаний на шиї амулет. У всіх солдатів був такий — на випадок смерті, щоб повернути тіло роду для гідного кродування. Тільки тоді його душа зможе звільнитись і відправитись до Вирію, а не постати забутим нечистим тут, на землі.

— Пробач за все, командире, — ледь чутно і вже не стримуючи сліз прошепотіла дівчина. — Дякую, Олесю...

Активований амулет миттєво огорнув тіло магією, закладеною генералами, щоб одразу перенести до дому. Він не розрахований на живих — це був останній дарунок королівських некромантів загиблому.

Випроставшись, солдатка Омелян востаннє озирнулась до Велета і здригнулась. Обриси його тіла розпливались і цього разу не від її сліз — сила, що розтікалася його постаттю, загрожувала забрати життя перелесника.

А тоді Кальк знову атакувала. Зміїна морда арбалетною стрілою кинулася слідом за відступаючими солдатами, та вперше не досягла мети — блискавка зненацька обпалила морду, одним ударом випалюючи товсту шкіру до чорноти.

Ревіння, що розлетілося степом, відбиваючись луною від лісових скель, бриніло болем, та Велет не зупинився. Кожна атака ніби стирала частинку його особистості, а то й спогадів, віддаючись глибоким дзвоном десь вгорі, на вулицях міста, що все сильніше осипалося донизу зруйнованими будинками.

Кам'яне шмаття било по змієві згори, а блискавка, чиї удари звучали громом, не давала можливості зорієнтуватися. Білесі, блакитні й рожеві від втрати крові перелесником спалахи засліплювали, а сила вогню, підживлена Аск, не дозволяла вчасно регенерувати.

Простір тремтів і здавалося, немов надламане небо за мить впаде на голову, притиснувши їх залишками Херету. Та ні Аск, ні Переяр не зважали на це.

Титаніда ясенів більше не ховалась, уважно слідкуючи за станом напівкровки. Його смерті їй, однак, не хотілося.

Велет вперше не кликав стихію, не кликав потойбічний вогонь — він наказував з'явитися хай там що. Випалити ворога до самих кісток і помститися за товаришів, за смерть першого друга.

Кальк більше не намагалася нападати чи бодай захищатися — понад усе титаніда бажала втекти, проте громовиця діставала її скрізь. А щойно місто обвалилося, смертник завдав останнього удару, на який тільки стало сил.

Вибух, що пролунав у відповідь, відкинув його на десяток метрів назад, просто в уламок стіни з білого каменю. Повітря виривалось з грудей хрипом, а перед очима все пливло. Він вже не відчував ні тіла, ні магії.