Розділ 11.

Село Лісове під юрисдикцією маркізи Роса було найбільшим в окрузі. Його могли б назвати подібним до будь-якого іншого селища, якби не кілька штучних лісів поряд, що підживлювалися як сонцем, так і магією. Поселення лісорубів знали й в столиці, завдяки чи не найбільшим поставкам деревини для кораблебудування — зокрема й через давню співпрацю з герцогом Ладимом Переяром.

Розташоване в двадцяти милях від Чуеївського кордону, воно межувало з Приозерним, що так само підпорядковувалося Роса, але приносило значно менші прибутки — населення там жило за рахунок риболовлі та розведення риби. Її продавали, розвозячи до Лісового, і нею ж торгували в прикордонних, чуеївських селах, на тому сплачуючи податки.

Реквієм, щойно показалися знайомі ліси, трохи збадьорилась — можливо, вже зовсім скоро вдасться відпочити з довгої дороги. А ще — зігрітись і перекусити. З цими випробуваннями вона й не пам'ятала, коли їла востаннє.

Знову підгорнувши до шиї комір Велетової куртки, дівчина насилу розім'яла змерзлі пальці лівої руки. Північний вітер був немилосердним.

Тривожні думки раз по раз повертали її до Херета, та вона вперто гнала їх геть — все буде добре. Штурмовики сильні, точно впораються, а як ні — зможуть вчасно відступити. На мить здалося, ніби позичена куртка разом втратила все тепло, студячи тіло не гірше місцевого морозу, але Вієм відмахнулась від цього відчуття — мабуть, знову симптоми хвороби посилюються.

— Сподіваюся, сюди брехня не дісталась, — пробурмотіла ледь чутно, та ні Безуал, ні навіть Еар, що так невчасно затихла, не відгукнулись.

Натомість, біс почав стрімкий спуск гірським хребтом, який тягнувся аж до півночі Чуею, і ненадовго стишив біг, тільки-но дістався степу. Здавалося, довга подорож на північ, бійка з Кальк і знову дорога неабияк його виснажили, проте Безь вкотре мовчки прискорився.

Можливо, як і саму Вієм, його гріли думки про скорий відпочинок, а там і горнятко гарячого шоколаду.

«Я маю перепросити, — зненацька заговорила Еар, змушуючи розвідницю подивовано завмерти. — Дарма я нарікала на твою угоду з Мороком. Ти правильно вчинила.»

— Що це на тебе найшло? — розгубилась дівчина. Слова миттю підхопив вітер, мішаючи людський голос із власним виттям, але титаніді не потрібно було чути голос, щоб зрозуміти її думки.

«Можливо, тобі ще знадобиться його допомога, — в її голосі чулася помітна втома. — Новий цикл історії розпочався і прямо зараз набирає обертів. Буде багато смертей.»

— Це що за пророцтва такі? — збурилась Реквієм, мимоволі сильніше стиснувши густу шерсть бізона. — Еар, знаєш щось — кажи прямо! Не муч мене своїми загадками.

Та титаніда не відповіла, знову погрузнувши чи то в свої думки, чи то в дрімоту. Розвідниця роздратовано підібгала губи й знову закашлялась — хвороба нікуди не поділась, та на щастя, симптоми стали легшими. Проте, тимчасове полегшення захмарювали несподівані слова Еар, породжуючи тривогу.

Намагаючись відволіктись від похмурих думок, Реквієм змусила себе зосередитись на Лісовому, чиї вулиці вже виднілися в променях сонця, що спускалося до овиду. Вишукані будинки — побудовані з міцного дерева попри королівську моду на кам'яні стіни, — як і кілька років тому, прикрашені різьбою.

Вистругані візерунки, що символізували сонце, місяць, вітер, дощ та життя зі смертю, розписували фарбою з вохри, надаючи тій то світліших, то темніших відтінків — в залежності від кольору стін, для контрасту.

Бруківка, що нею встелені просторі вулиці, злегка сріблилась на сонці натертими від ніг та копит боками, а тут і там чулися короткі вигуки селян. Завдяки гарному прибутку з видобування деревини, село радше нагадувало невелике містечко, де, попри ворожнечу, уживалися навіть вірлянівський храм з капищем рідних богів. Щоправда, своїм богам виділили головну площу, біля будинку старости, а прийдешньому Безликому — лише невелику територію на одній з крайніх вулиць.

— Чужачка? — першим наближення Реквієм помітив лісоруб в роках, підсліпувато мружачись на сонце, що світило дівчині в спину. — Ти ба, на бізоні! Подуріли вже з тою модою...

Його басовитий голос одразу розлетівся вулицею, привертаючи увагу дітлахів та незнайомої жінки — помічниці лісничого, на що вказували спеціальні нашивки на лівому плечі. Темнокоса й в окулярах, вона зупинилась трохи далі, тримаючи в руках стос паперів, і тепер розглядала новоприбулу.

— Не чужачка, — відгукнулась дівчина, тільки-но Безь пройшов вулицею і спинився неподалік від чоловіка. Спішившись, Вієм поплескала бісеня по широкій шиї, відпускаючи вірного помічника, і той слухняно розсіявся темним маревом.

Здивованого лісоруба, що збирався висловитися з приводу незвичайного духа, цього разу випередила помічниця лісничого. Поправивши окуляри з прямокутними лінзами, вона вдивлялась в обличчя розвідниці, а тоді осяяно вигукнула:

— Та це ж наша пані! Осипе, гукайте старосту, маркіза приїхала!

— Маркіза? — недовірливо, а тоді вражено вирячився чоловік. Реквієм справді зараз не нагадувала леді благородного походження — вся в крові, золі й потертій одежі, зі сплутаним волоссям, вона була б подібна на жебрачку, якби не військова виправка та рішучість погляду. — Йой, що ж це ви так?

— Осипе, старосту! — нагадала жінка, додавши твердості голосу. Поспішно закивавши, лісоруб поспішив вулицею далі до повороту ліворуч. Помічниця лісничого, все ще схвильовано стискаючи в руках купу якихось паперів, які до того несла в сусідній будинок, навпаки, наблизилась. — Пані, ви в порядку? Потрібна допомога лікаря?

— Ні, я б хотіла просто відпочити, — розвідниця стомлено похитала головою, мимохідь потерши пальцями протезу ліву долоню — вона добряче змерзла в дорозі.

Цей рух, як і механічні пальці, спершу сховані довгим рукавом куртки, привернув увагу темнокосої жінки. Співчуття, яке майнуло в темних очах, дозволило Вієм розслабитися — здається, брехня Морока сюди не дісталась. Принаймні, поки що.

— Давайте я проведу вас до маєтку, — метушливо запропонувала та, і схаменулась: — перепрошую, я Майя, помічниця лісничого. Мабуть, з вашого останнього візиту ви мене й не пам'ятаєте вже, я тоді тільки починала тут працювати.