Розділ 6.

Барвисте листя, опале минулої осені, та суха трава, крізь яку вже прозирала молода й зелена, злегка зашурхотіли. Несміливо заворушились один листок та декілька травинок, коли з-під них показалася маленька мордочка.

Скелет польової миші з тихим шарудінням перекотився зі спини на лапи і повільно підвівся, в очікуванні поглянувши порожніми очницями на некромантку. Всього один подих магії і кістки, що ще минулого року були живою твариною, тепер ладні виконати будь-яке її доручення.

Юліана сиділа під стрункою тополею, впершись в її стовбур, і не зводила зелених очей з повсталого скелета. Махнувши вказівним пальцем, дівчина змусила мишу, чи радше те, що від неї залишилось, перекотитись через спину, мов слухняне щеня. Підвестися на задні лапи, завмерти в стрибку і, зрештою, перестрибнути невелику палицю, мов кінь на скачках.

Усміхнувшись, Теофіль простягнула мишеняті розкриту долоню, запрошуючи сісти між лініями життя та серця, і піднесла грудку кісток ближче до обличчя. Сонячні промені, що прозирали крізь густе гілля лісу, просвічували скелет наскрізь, відкидуючи тонкі тіні на зап'ясток.

— Відпочиваєш? — гукнув знайомий, чоловічий голос, змушуючи здригнутися.

Озирнувшись, вона помітила Івора, що замислено роздивлявся мишачі рештки на її руці. Втім, думки його були далеко звідси, може й не в Роросі зовсім.

Випроставшись, дівчина кивнула, мимоволі притримавши скелет обома долонями, аби не впав і не пошкодився. До кісток тварин Юліана завжди ставилася з обережністю і полюбляла працювати з тими значно більше, ніж з людськими. Правду кажучи, використовувати людський кістяк вдавалося рідко — в королівстві загиблих спалювали в традиційному обряді кродування, тож до них, некромантів, на практику потрапляли хіба залишки злочинців.

— Щось сталося? — мимоволі напружилася. Не часто доводилося бачити підполковника настільки розсіяним.

— Нічого такого, — він знизав плечима і наблизився, зупинившись на відстані одного кроку. Здавалося, лишень тепер помітив скелет, хоч і дивився на нього протягом останньої хвилини. — Цікаві в тебе іграшки. І скількох таких можеш контролювати за раз?

— Це не іграшки, — Юліана спохмурніла, прикривши скелет іншою рукою. Мишеня, відчувши цікавість Івора, налякано зіщулилось — пам'ять, а точніше її крихти, ще залишилися в малому тілі.

— Вибач, — підполковник розгублено почухав потилицю, разом скинувши з себе тінь серйозності. Вже й забув, наскільки дбайливо некроманти ставилися до своїх помічників, поважаючи кістки ледь не більше за живу плоть.

Кивнувши йому, дівчина все ж відповіла на поставлене запитання:

— Контролювати одночасно можу близько п'ятнадцяти осіб. Можливо, двадцять, але тоді задіяти вдасться меншу кількість органів чуття. Якщо безконтрольно підняти і відпустити в певному напрямку — хоч сотню, хоч дві.

— На яку відстань вони можуть відійти? Щоб, до прикладу, з повним контролем слуху.

Тепер розгубилась Юліана. Для повного відновлення та подальшого контролю слуху в радіусі хоча б однієї милі їй доведеться добряче постаратись і з п'ятьма особинами. Не те щоб це було важко чи вимагало забагато сил — проблема полягала в тому, аби одночасно слідкувати за усіма кістяками, підслуховуючи одразу в декількох місцях.

— Дивлячись, скільки скелетів потрібно, — відгукнулася, замислено погладжуючи дрібний череп кінчиками пальців. — З одним чи двома можу дійти хоч до вірлянівської столиці, якщо його не розвіють раніше. З більшою кількістю навряд чи далі однієї милі. Слух значно складніший у відтворенні, аніж зір.

Схвально кивнувши, Ізбор оцінювально оглянув купку кісток в руках розвідниці, ніби прораховуючи, як далеко ці рештки пройдуть непоміченими. Про те, що це був не простий кістяк, а цілком собі функціональна, бойова — чи, принаймні, розвідувальна, — одиниця, говорили лише очниці, в яких горіли зелені іскри магії.

— Чудово, — він кивнув сам собі і подивився на Юліану, яка старанно уникала його погляду. Івор розумів, що дівчина й досі відчувала провину за співпрацю з ворогом та непоміченого підселенця, тож продовжив з удаваною легкістю: — запусти парочку своїх вихованців в бік вірлянівського табору, що на південному заході звідси. Мені потрібні очі й вуха, аби зрозуміти їхні настрої. Також поспостерігай за присутніми — можливо, крім людей там є титани, механічні ляльки чи бодай големи з прив'язкою до примар, про яких ти згадувала раніше. Впораєшся до вечора?

— Звісно, — поспішно відповіла і несміливо підвела очі, ніби ще не до кінця вірила в серйозність наказу. — Дозволите виконувати?

Усміхнувшись, Ізбор поплескав її по напруженому плечу і перший попрямував в протилежний край табору — вітер доніс про скорих гостей.

«Думаєш, їй можна вірити?» — з сумнівом простягнув Йор в його голові. Юліану змій досі вважав підозрілою.

— Вона не зрадниця, — відгукнувся підполковник, поспішаючи до скелі, що слугувала черговим за оглядову вежу тут, в лісі. — Навіть попри репутацію на тлі заручин з Велетом та слабкодухістю у Вірляні, Теофіль відповідальна військова.

«Може й відповідальна, але пов'язана клятвами, мов опудало на весняне сонцестояння, — пирхнув титан. — Хтозна, що переважить в ній цього разу: совість чи зобов'язання перед даним словом.»

«От і побачимо, — вже подумки відповів Івор, кивнувши черговим в знак привітання. — Я їй не військову таємницю довірив, а дрібницю, з якої стане ясно, чи готова вона виправити помилки. Зараз нам потрібні досвічені солдати і, в майбутній війні з Вірляною — яка, до речі, використовує не лише живих, а й механічних істот, — кожен з них на вагу золота. Тим паче, розвідниця вона не погана.»

Змій відмахнувся від його пояснень. Звісно, зараз вона схопиться за будь-яку можливість відбілити репутацію, але ніщо не заважало їй зрадити знову, згодом. Йор був впевнений — минулих зрадників, як і військових, не буває.

Ізбор тихо зітхнув, відчуваючи настрій співрозмовника, але не став переконувати того в протилежному. Звісно, він розумів підозрілість титана. Проте, життя також навчило бачити в солдатах не лише професіоналізм, а й людей, чиї наміри мали значення не менше за дії. Можливо, це було помилковим судженням, а можливо Юліана й справді заслуговувала на другий шанс.