Розділ 8.

Небо над Херетом і декількома милями довкола тішило своєю ясністю. Сонце зігрівало за ніч промерзлу землю, розсіюючи промені світла крізь туман, який завше оточував мертве місто, а простором розносився гуркіт важких кроків, що майже одразу зривалися на біг.

Големи з моторошною швидкістю покидали звичні, світлі вулиці, залізаючи на урвище перед кам'яним лісом, чим насправді жахали новачків в рядах штурмовиків. Раніше їм не доводилося бачити бойову вправність цих створінь з безвиразними обличчями, чиї сірі зіниці завжди знаходили своїх жертв.

Цього разу тут не було нечистих — духи чудово усвідомлювали, чим для них закінчиться втручання в бій, а тому намагалися якщо не покинути вулиці Херета, то сховатися в найвіддаленіших його закутках. І кращого варіанту не було — кам'яні велетні не вбачали союзників ні в кому, крім собі подібних, тож і атакували кожного, в кому помічали життя.

Переважна частина штурмових загонів залишалася на заході, тоді як решта смертників перекрили шлях на південь, до найближчих поселень. Та зараз, спостерігаючи за незліченною кількістю големів, Іриней щиро вилаявся. Їх явно побільшало.

— Велете, прикрий південь, — вигукнув, щойно побачив новоприбулого.

Появі Переяра, що одразу зорієнтувався в ситуації та зайняв позицію, сотник не здивувався. Він добре знав, з якою швидкістю може пересуватися перелесник, тож відчув лише полегшення. Втім, похмурість товариша, як і свіжий шрам, що тягнувся правою скронею до щоки, не залишилися поза увагою Олеся.

Роззирнувшись, він звично відшукав очима Євстахію — дівчина діяла в парі з Аскольдом і на командира зовсім не зважала. З цього Іриней дратувався тільки більше, не розуміючи природи своєї реакції, але мовчки продовжував наглядати за посестрою.

Хоч присутність смертниці, що, взагалі-то, цілком могла за себе постояти, і відволікала його від основних обов'язків — сотник не міг нічого з собою вдіяти. Непогано було б розібратися у власних почуттях, але зараз на це не мав ні сил, ні часу.

Зрештою, обидва загони неабияк роззосередились вздовж території довкола міста, відійшовши подалі, до кам'яного лісу. Там у них більше переваг, ніж у швидких велетнів — дерева та невеликі скелі таки змусять ворога уповільнитись.

Злегка підкинувши в руках булаву, Олесь кинув короткий погляд на небо — майже безхмарне, грози з таким не станеться. Доведеться викластися самому, створюючи та прикликаючи блискавки, проте — і це тішило, — деяким големам вистачить і удару, чи двох, холодною зброєю.

— Орлино, на вас південний схід, — викрикнув, аби бути почутим в гуркоті битви та скоординувати загін, відправлений їм в підмогу.

Орлиною звали чотову штурмових військ — це була невисока жінка з орлиним носом та віхрастим, русим волоссям вище плечей. На вигляд — років п'ятнадцяти, та насправді їй майже тридцять. І вона, і її загін мав би підпорядковуватися Олесю напряму, проте сам він так не вважав. Краще залишити незнайомих воїнів зі звичним їм капітаном і дати конкретне завдання на виконання.

— Маємо зачистити усіх, щоб не чекати повторного наступу, — дзвінко вигукнула Орлина, скеровуючи коня в потрібний бік.

Її смертники одноголосо підтримали капітана, прийнявшись оточувати големів з тилу. Вони перемістилися і за справу взялися стихійники Іринея, здіймаючи землю довкола ворога.

З півдня та півночі утворилися глибокі урвища, які дозволяли ворогу рухатися лише в двох напрямках — або назад до Херета, або вперед, на зустріч смертникам. Провалля, утворившись посеред невеликого степу, поглинули одразу трьох големів, а інших штурмовики взялися добивати по одному-двох. Стратегія була вкрай простою — в кам'яному лісі велетнів розділяли хто магічно, хто хитрістю, а тоді легко знищували.

Так, це займало більше часу, але гарно економило магічний резерв та менше виснажувало самих солдатів. Щоправда, спосіб цей доволі ризиковий — кількістю големи в декілька разів переважали військових, тож багато залежало і від зацікавленості ворога у їхньому знищенні.

— Сунуть і сунуть, виродки, — буркотів Олесь, розтрощивши чергового голема булавою.

Втерши піт з чола, до якого налипло кучеряве, темне волосся, сотник спохмурнів — їх не меншало. Більш того, велетні не здавалися агресивними і це дивувало — він добре пам'ятав, з якою люттю ті атакували Реквієм, коли вони з Івором відступали від мертвого міста. І різниця в тодішній та теперішній поведінці виглядала суттєво.

— Якщо все залежить від наказів, то що вони мають зробити зараз? — Іриней видихнув і примружено оглянув поле битви.

Големи просто неслися вперед. Не надто переймалися власним захистом чи нападом на штурмовиків, вони лишень бігли від Херета, на захід.

— Мені здається, чи големи намагаються втекти від когось позаду? — запитав Переяр, також помітивши дивну поведінку. Він непомітно опинився поруч і зараз важко дихав, не ховаючи власну втому.

— Думаєте, це Орлина там жару дає? — з сумнівом уточнив Аскольд. Він рефлекторно заморозив землю під ногами ворога, разом вибиваючи големів з рівноваги.

Гмикнувши на це припущення, Олесь змовчав, не поспішаючи з відповіддю. Вгледівся в місто, розташоване на сході, й спохмурнів ще дужче. Звідти сунула стіна білесого туману, немов щільний, сірий дим. І від цього явища зараз тікали големи.

Аскольд замахнувся для наступного удару по підбігаючому ворогу і мало не впав — велетня раптово сплутали корені дерев й стрімко потягнули кудись назад. За ним другого, третього...

— Невже нечисть? — з недовірою вимовив Іриней, вперши булаву в землю. Несподіваний перепочинок видався вчасним.

— Ні, — заперечив Велет, теж звернувши увагу на дивний туман. Його точкові атаки стихією розірвали найближчих големів на чималі, обгорілі з країв, уламки білої глини, після чого штурмовик додав: — схоже, це наші.

Здійнявши брову, сотник збирався було перепитати, які це наші, коли туман несподівано здійнявся над ними. Всього мить і декілька нижніх шарів дивного явища різко опали на землю густим попелом, погрібаючи під собою големів. Стояти залишились тільки люди, з ніг до голови вкриті золою й попри вчасно виставленні щити.