Розділ 7.

Пробудження видалося вкрай неприємним. Легке погойдування віддавало болісним стуком у скронях, мало не провокуючи нудоту, а тіло безперестанно знобило — Реквієм вже й не пам'ятала, коли востаннє почувалася настільки погано.

Під повіки немов би піску насипали, а шкіра, розпашіла від лихоманки й жару, здавалася їй до огидного гарячою. Розплющити очі вдалося не з першого, і навіть не з другого разу, та коли вийшло — погляд зачепився за густу, чорну шерсть під щокою. Згодом помітила й миготіння дерев з чагарниками, повз які вони проїзджали, і знесилено заплющила очі.

Від цього мерехтіння тільки сильніше паморочилося в голові, а легке коливання чи то воза, чи то тварини під нею змусило застогнати. Навіть в дитинстві, коли востаннє злягла з лихоманкою на довгі два тижні, їй не було так зле.

Трансформований в свою бойову форму Безуал тихо пирхнув, надсилаючи власні спогади в кількох картинках. Реквієм, спробувавши зібрати думки до купи попри головний біль, щоб осмилити зображення, все ж збагнула, що сталося.

Одразу після зникнення Морока, на тій галявині зі знищеним ідолом, сама вона втратила свідомість, отримавши забагато енергії. Безь же, скориставшись можливістю, відхопив собі добрячу частину сили, тим самим дещо полегшивши її стан. Прийняте рішення також дозволило йому обернутись бізоном, ніяк не шкодячи Вієм.

Розвідниця тільки позаздрила бадьорості духа-помічника — він був вихідцем з нижнього світу, тож не мав потреби в трансформації отриманої сили.

— Де ми? — прохрипіла й одразу пошкодувала про це, коли слова обірвалися різким кашлем. Останній тільки посилив головний біль, що луною відгукнувся навіть в заплющених очах.

Роззирнувшись, Безуал вчергове відповів картинками — на півшляху до початкової цілі. Зовсім скоро вони будуть на місці. Це трохи втішило, але, зважаючи на її нинішній стан, більше засмутило.

Хто б знав, що випробування від темного бога проявиться саме в хворобах? Та Вієм раптово пригадала його слова: «трохи хвороб, трохи морозу, і от, ти вже живчик!», і знову застогнала. Чомусь тієї миті вона не думала, що почуте варто сприймати буквально.

Насилу випроставшись, розвідниця притисла ноги до боків бізона й підвернула комір куртки до самих вух, вперше шкодуючи про відсутність каптура. Лихоманка потроху відступала, а остуда лишень посилювалась, призводячи до мимовільного скорочення м'язів та дриготіння.

Зануривши пальці в густу шерсть бісеняти, дівчина зіщулилась, не розуміючи, чи справді тут такий пронизливий вітер, чи справа у випробуванні. Загалом, правильними були обидва варіанти — зовсім скоро рідкий ліс відступив, відкриваючи перед ними скелястий хребет, де гуляли найхолодніші вітри.

Як виявилось, Безуал обрав короткий шлях, яким навряд чи пройде людина — звідси був чудовий краєвид на далеке поселення і навіть Грон виднівся темними баштами десь біля овиду. До землі зі скель теж далеко, близько сотні метрів з уривща.

Вієм озирнулась назад і мимоволі пересмикнула плечима — рідкий ліс, який вони щойно покинули, був невеликим насадженням дерев на самій верхівці однієї з тутешніх гір, злегка вкритої снігом. Стовбури проростали тут і там, тож стало ясно, що майже всі ці рослини проросли з насіння, загубленого місцевими птахами.

Отримавши чергове зображення від Безуала, вона знову притислилась до широкої шиї, обійнявши його руками — бісеня планувало швидкий спуск бескидом по той бік хребта. Замруживши повіки, розвідниця сховала обличчя від морозного вітру, що кидав колючий сніг з вершин, неприємно дряпаючи шкіру.

Скоротивши шлях великими стрибками, пом'якшеними міцними, котячими лапами, Безь за хвилину опинився на скелястому березі. Легко приземлившись, він одразу ж зупинився, дозволяючи Вієм роззирнутись.

Позаду них височіли рельєфні, круті скелі, а прямо попереду ревів північний океан, набігаючи хвилями на невелику смугу бережини. Сильні удари стихії розпорошували в повітрі солоні краплі води, намагаючись зруйнувати кам'яну перепону на своєму шляху.

— Гар казав правду, — майже шепотом промовила дівчина, зачепившись очима за дещо незвичне.

В милі від них знаходився острів — на перший погляд пустельний, з густими заростями ясенів вздовж самого краю. Втім, вона знала, яка таємниця ховалася в цьому місці, що його не існувало на жодній мапі сучасності. Навіть вдома вдалося віднайти лише старий зразок, який налічував понад 150 років — він і підтвердив зміни в усіх наступних, географічних картах.

Ймовірно, тут також була задіяна захисна магія, але Вієм пощастило — завдяки власній базмагічності ілюзії рідко могли вплинути на неї.

«Не радій завчасно, — зненацька порадила Еар, нагадавши про себе. — Хтозна, як пройде розмова. Та й чи захоче вона розмовляти.»

Кивнувши, розвідниця втомлено заплющила очі, збираючись з силами, і повільно зповзла зі спини Безуала. Хотілося розпитати титаніду, що зробив Морок, змусивши їх обмінятися місцями, але зараз боляче було навіть думати.

Слабко уявляючи, як можуть виглядати магічні символи, що повідомили б про її прихід, Реквієм кинула бісеняті кілька срібних монет, які той одразу проковтнув, і роззирнулася, вдивляючись в камені під ногами та з боків. У вухах зашуміло, а дриготіння непомітно зникло — температура тіла опустилася нижче нормальної, загрожуючи важкою гіпотермією.

Похитнувшись від слабкості, розвідниця притислась плечем до валуна і зупинила стурбованого Безуала жестом. Повільно опустилась навпочіпки, потроху приходячи до тями — їй не хотілося провокувати потойбічним помічником захисну систему острова чи його господарку. А тому бісеня залишилось стояти позаду, схвильовано переступаючи з лапи на лапу.

Голова гула так сильно, що на мить їй здалося — місцевий вітер гуляв вже в її черепі. Очі безперестанно сльозилися, а похмуре небо, коли розвідниця підвела до нього погляд, виявилося в чорних плямах, які не зникали навіть з опущеними повіками.

Знову спробувавши роздивитися довкола, Вієм раптово зачепилася очима за тьмяні, вирізані на камені під її ногою, руни. Спробувала вчитатися, долонею прибравши з написів дрібні камінці, але черговий спалах головного болю змусив вилаятися і відкласти читання..