Розділ 5.

Сонце поволі спускалося до овиду, а в столиці немов лише зараз прокидалося життя — люди поверталися з роботи та навчань в військовій академії. Натовп переповнив широкі вулиці.

На противагу останнім, невеликий бар в провулку Навському, що знаходився неподалік від центру Ратибору, о цій порі був майже порожнім. Широка вивіска ледь-ледь коливалася від повіву весняного вітру, тихо поскрипуючи давно не змащуваними петлями.

Даний заклад працював тільки ввечері і до пізньої ночі, залишаючи денні години конкурентам. Мабуть, це й стало помилкою власника — ратиборці не надто шанували міцну випивку і нічні гуляння, тож справу цю важко назвати дуже прибутковою.

Та водночас, безлюдність бару в очах його клієнтів була головною перевагою — саме те для приватних зустрічей або ж коли просто хотілося побути насамоті, без зайвих поглядів. Сюди не пускали новинарів, хоч скільки б ті не платили охоронцям, а тому Велет особливо любив це місце. Навіть попри ціни, вищі ніж деінде, воно того коштувало.

Обравши невеликий столик в тіні, штурмовик сів так, щоб бачити і просторий зал з його відвідувачами, і вихід. Це було зручно, але несвідомо — бойовий досвід відображувався і в найменших звичках.

Діставши невелику папку з паперами, помітно пожовклими від часу, він кивнув бармену за стійкою, без слів роблячи замовлення. Гостя, що нерідко тут бував і раніше, зрозуміли правильно, а вже за декілька хвилин молодий ранер опустив на стіл келих з холодною березовицею, не вимовивши і слова.

Від напою з низьким вмістом алкоголю линув приємний запах, не надто солодкий і дуже легкий, та в охолодженому вигляді подобався штурмовику найбільше. Втім, сюди він прийшов не за випивкою.

Повернувшись до детального опису закляття, молодий чоловік продовжив знайомитись зі старими формулами, напередодні подарованими Реквієм — часу на їхнє вивчення досі не знаходилось. Зараз же, впевнившись, що розвідниця в порядку, Велет очікував подальших вказівок від командування на західному кордоні і бажав провести вільний час з користю.

В день, коли стався напад на розвідницю з ціллю вбити, літавець одразу ж повідомив про все Івору. Тільки про вдале повернення Еар вже довелося змовчати.

Не те, щоб він не хотів відзвітувати, як є, та титаніда наполягла — вона ж і поділилася здогадками Реквієм щодо можливої причетності Ізбора до її викриття. Ймовірно, Книга Забуття справді потрапила не в ті руки.

— Здається, раніше було легше, — невесело усміхнувся, пригадавши старі часи. Тоді йому не доводилось сумніватися в рішеннях командирів, а тепер Велет просто не знав, у що вірити.

— Ні, раніше були інші турботи, — раптом прозвучав веселий голос, змушуючи напружитись. Підвівши погляд, штурмовик майже одразу розслабився, побачивши перед собою давню знайому. — Давно тебе тут не було, Веле.

Привітно усміхаючись, дівчина з нерівно остриженим волоссям, що діставало плечей, майже впала на стілець навпроти. Її срібні браслети, тонкі й широкі, тихо задзвеніли від незграбного руху, а дерев'яний посох з золотими кільцями на верхівці, що схожа на роги бика і розписана рунами, був впертий в стіну поруч.

Одяг новоприбулої теж не здавався звичайним — широкі штани до колін приховувала накидка з грубо обробленої шкіри ведмедя, зараз пов'язана на талії, а стрункий торс обтисла безрукавка.

— Ти не поспішала, — констатував штурмовик. — Але я радий, що ти змогла прийти.

— Ще б пак, — гмикнула дівчина. — Якщо мене знову побачать гвардійці чи ці кляті вірлянівські священники — буде проблемно. Тому кажи зараз, поки ще є час. Що такого важливого сталося, про що ти не зміг написати?

Розсіяно глянувши на папери перед собою, молодший Переяр втомлено потер чоло. Чесно кажучи, він досі не розумів, як краще сформулювати хвилююче питання.

— Ти пам'ятаєш колишню королеву, Ведану етт Оріан?

Здивовано смикнувши бровою, Воля, як звали гостю, на мить замислилась, покрутивши між пальців темне пасмо волосся. Несподіване запитання, але відповісти на нього вона могла.

— Так, пам'ятаю. Дивна жінка — була схожа на Мару в найгіршій її подобі, коли востаннє приходила до вчителя. Ще тоді мені здалося, що королева має вигляд ходячого небіжчика, а за декілька днів ми дізналися про страту королів.

— Небіжчика? — не зрозумів Велет. — Вона знала про свою смерть?

— Звичайно, — Воля знизала плечима, ніби це щось природнє. Знову гмикнувши, дівчина підібгала ліву ногу до грудей, впершись п'ятою в край стільця, де сиділа, і продовжила: — я тобі більше скажу, ця жінка розпочала все це, піднісши богу криваву пожертву. Свою, чоловіка голову, купу солдат, яких стратила Мечислава Роса після вбивства королів... Вражаюча безжальність.

Спантеличено глянувши на неї, перелесник не одразу знайшовся з відповіддю. Так, він підозрював щось подібне, але щоб повноцінне жертвоприношення...

— Навіщо їй це? — тільки й запитав.

— Цього вже не знаю, в справи вчителя я не суну носа, — відгукнулася, зиркнувши на папери, а далі на келих з березовицею. Впіймавши її погляд, Велет кивнув, пропонуючи напій, якого сам не торкнувся, і продовжив слухати. Вдячно зробивши декілька ковтків, Воля говорила далі: — і тобі не раджу зв'язуватися з цією дівчиною — кров її матері досі жива і привертає погляди багатьох богів. Поки що спадкоємиці покровительствує Перун, але Чорні боги жадають її знищення, бо матір не дістали.

— Чому Перун на боці Реквієм? — похмуро уточнив.

Усміхнувшись, темнокоса шаманка одним махом допила запропонований напій і відкинулась на спинку стільця:

— Вона навертає титанів до верхнього світу, віддаючи їх під опіку громовержця. Грубо кажучи, твоя подруга роззброює нижніх богів ще до їхнього приходу.

Задумливо поглянувши на формули, прочитані по другому колу, Велет мимоволі спохмурнів. Він знав, що його співрозмовниця обмежена клятвою потойбіччя і не може багато розповісти, але й вже сказаного було досить, щоб уявити можливе майбутнє.

— Ти впевнена, що нижні боги повернуться? — зрештою, запитав чоловік, повертаючи погляд до дівочого обличчя. Судячи з гримаси, що на мить майнула її рисами, Воля не хотіла розвивати розмову в цьому напрямку, та все ж зітхнула: