Розділ 4.

Світла будівля, на одній з центральних вулиць Ратибору, зачаровувала стриманістю свого оздоблення. В сяйві місяця, що сходив, гарно переливалися магічні символи захисного бар'єру, а над аркоподібним входом легко вгадувалися обриси чоловіка в білому плащі.

Безликий, як часто зображувалось на фресках, розкинув руки, немов обіймаючи кожного парафіянина. Обличчя без очей, носа чи губ тут здавалося напрочуд заспокійливим.

О цій порі ще велися деякі служіння, та через останні події вірлянівському храму довелося значно обмежити свою діяльність. До всього, ще й внутрішня розвідка Роросу постійно спостерігала за священнослужителями, вкрай тих нервуючи неприкритою увагою.

Важкі двері з кованими ручками стиха відчинились, пропускаючи на вулицю згорбленого чоловіка в простій рясі. Близько сорока років на вигляд, він все ж був значно молодшим за віком — життєві обставини не були милосердними до воротаря.

Остіарій наблизився до ліхтарів, розташованих вздовж головної стежки, і без зайвого поспіху увімкнув кристали освітлення. Він рухався важко, ніби лише ця проста дія віднімала у чоловіка останні сили, але жодним словом не скаржився на власне становище. Тільки між брів залягли глибокі зморшки.

Закінчивши роботу, чоловік повернувся до храму. Лише на вході, відчувши морозний вітерець, що прослизнув в будівлю повз нього, він здригнувся, мимоволі виринувши з власних думок.

Мовчки зачинив за собою двері й шанобливо кивнув ієрею та єпископу, що розмовляли неподалік. Проте, обидва чоловіки так і не звернули уваги на служителя, занурившись в бесіду.

Не гаючи часу, воротар попрямував до власної комірчини, вдалині від головної зали храму, де проводилася більшість служінь. Втомлений після довгого дня, який починався ще вдосвіта, він не помітив мерехтіння свічок, запалених вздовж стін.

Найближчі ж до ієрея та єпископа почали чадіти, пускаючи тонкі цівки чорного диму під стелю, немов би попереджаючи про небезпеку, що досі ховалася в тіні.

— Леді Долина обіцяла виправити ситуацію і повпливати на лордів та леді з Палати, — несміливо й тихо бурмотів ієрей, стиснувшись під важким поглядом єпископа. — Я... впевнений, зовсім скоро все забудеться.

Роздратовано цокнувши язиком, другий чоловік, що здавався молодшим, задумливо пригладив темну бороду долонею, не бажаючи зірвати злість на священнику. Втім, він заслуговував і повного виключення з храму Безликого, але зараз єпископ Звонимир не міг втратити ще більше довірених людей. Каральні загони Роросу і без того неабияк зменшили кількість служителів їхньої церкви.

— Забудеться... Звісно ж забудеться! — обурився Звонимир, зім'явши лист з дорогого паперу від раніше згаданої леді Долини. — Якби не ваша дурість, ієрею, ми б не втратили стількох служителів Безликого! На чужинських землях Роросу наші справи і без того тяжко просувалися, а тепер ситуація ще гірша! Скажіть мені, Ваша Святосте, чи виправдав себе цей поспіх?

— Ні, Ваше Преосвященство, — тихо відмовив чоловік, ще нижче опускаючи голову. — Я не подумав про такі наслідки... думав, віра роросівського народу нашій церкві вже достатня...

— Коли вона буде достатньою, я особисто вам про це повідомлю! — підвищив голос єпископ, роздратовано махнувши руками. — Не розумію, навіщо треба було проводити служіння без мого відома!

— Прошу пробачити, Ваше Преосвященство...

— Що мені з ваших вибачень, — стомлено відмахнувся єпископ Звонимир. — Ці прокляті вояки скрізь свого носа пхають, щоб їм провалитися!

Злість Преосвященного владики вірлянівської церкви була цілком виправданою — вони роками завойовували довіру роросівського народу, а тепер один лише поспіх священнослужителя змарнував стільки років праці! Доведеться починати майже спочатку.

Вся ця ситуація, з підбуренням народу молодими служителями, провокувала головний біль — навіть архієпископ змушений був виправдовуватися перед королем за нахабність своїх служителів.

— О Безликий, убезпеч мою душу від посмертних поневірянь, — важко зітхнув чоловік, втерши спітніле чоло рукавами розшитої золотом ряси. Знову зітхнув і перевів погляд на підлеглого: — принесіть папір і чорнило, треба відправити декілька листів. Ми бодай що маємо виправити вашу дурість, Ваша Святосте.

— Я б так не поспішав на вашому місці, — прозвучав приємний, чоловічий голос прямо за спиною єпископа.

Підскочивши від несподіванки, Звонимир різко обернувся до несподіваного гостя. Той стояв в тіні, задумливо роздивляючись зображення Безликого на одному з віконних вітражів. Впершись в стіну, молодик глянув на стелю над собою — за ці декілька хвилин його присутності вона помітно почорніла від чаду найближчих свічок.

— Хто ви такий? — насупився єпископ. Ієрей біля нього лише вражено розглядав незнайомця, нарешті помітивши мерехтіння свічок. Це точно було дурним знаком. — Що ви робите в святому храмі о такій порі?

— Прийшов сповнитися святістю, — смикнув бровою Морок.

Коли темний бог вийшов на світло — перед священнослужителями постав молодик років сімнадцяти. Гарно вбраний та підстрижений — він вже не нагадував ту дитину в лахміттях, яку зустріли на горі Реквієм з титанідою.

Обтрусивши рукава світлої сорочки, Морок привітно усміхнувся. Його обтислий чорний жакет та брюки з дорогої тканини багато говорили про заможність юнака, проте увагу Преосвященного служителя привернули щільні, темні рукавиці, не надто доречні навесні.

— Перепрошую, пане, та зараз храм Безликого не може вам допомогти, ми й самі у скрутному становищі, — похитав головою Звонимир. Ієрей же, усвідомивши могутність незваного гостя, поволі крокував назад, не бажаючи привернути до себе увагу. — До того ж, зараз і у вас можуть виникнути проблеми через ці відвідини...

— Та невже? — поцікавився той, наблизившись до єпископа майже впритул. — Хіба це не ваш обов'язок — допомогти прийти до віри заблукавшим душам? Може я теж хочу, аби моя душа... як ви там казали? Не зазнала посмертних поневірянь?

— Що? — розгублено видихнув чоловік.