Розділ 3.

— Кажуть, як до Великодня Дажбожого дощ не піде, то гори розгортатимуть, — промовив п'яний чоловік років п'ятидесяти на вигляд. — Може знову нечисті поселилися... але ж мороки з ними, як з цілим володарем лісу! Кажу тобі, гірські духи — рівня божествам. З такими звичайні стихійники не впораються.

— Та чула вже, — ліниво відгукнулася Еар, залишивши на прилавку декілька монет.

Чолов'яга, що раз по раз відволікався на чималий келих з медовухою, підсів до титаніди з правого боку і не бажав замовкнути. Господиня шинку — міцна жінка з яскравими, вогняними кучерями, — стояла навпроти, по інший бік шинквасу, і подавала дівчині згортки з їжею.

— Благовісте, не діставай людей, — мовила жінка, кинувши на чоловіка попереджувальний погляд. — Старому Барвину не по силах прикликати добрячу зливу в ці краї, викличуть з Грону когось та й по всьому. Не обов'язково ж гори вивертати. 

Названий Благовістом тільки очі закотив — дурня це все! Ніби стихійники з віком слабшають — всі вони тримають тіло в формі до глибокої старості, тож і сила не збуває.

— Не в Барвинові діло! — огризнувся той. — Нечистого з гір він не здужає — правда, але дощ закликати хоч з Ізяславу зможе. Цейво, панянко, — старий знову повернувся до Еар і п'яно примружився, бажаючи її розгледіти: — не йдіть через гори, якщо вам далі на північ. Там щось оселилося ще з зими, то в нас відтоді ні дощу, ні снігу — як відрізало.

— Гаразд, — знизала плечима титаніда і вдячно кивнула господині, щойно зібрала їжу до наплічника. — Дякую за попередження.

Махнувши рукою, Благовіст знову відволікся на напій, тож заклад дівчина покинула в тиші. Вибравшись на вулицю, де, як виявилось, панував день, Еар на мить примружилась, визначивши час по положенню сонця, і рушила до північного тракту.

— То ти отямилась? — тихо поцікавилась, підтягнувши комір шкіряної куртки так, щоб закрити нижню половину обличчя. Вітри тут були холодні.

«Здається, — розгублено відгукнулася Реквієм. Хотілося роззирнутися навкруги, щоб зрозуміти, де вони є, та звісно ж, тіло не підкорилося. Зараз ним керувала Еар, вона ж дивилася тільки прямо. — Це ж не Ратибор, правильно?»

— Ні, не він. Дрібне містечко неподалік від північного Грону. Чула слова того старого? Про гірського духа.

«Ага. То ти туди зібралася?»

— Та яке, ніби мені й без нього справ мало, — відмахнулася Еар. Підвела погляд до високої гори, прямо на північній стороні, дозволяючи побачити її Вієм, і додала: — поява цього нечистого — лишень наслідок великих змін, вже започаткованих Ос. Не знаю, наскільки це добре чи погано, але місяць чи два тому в цьому окрузі вже загинуло декілька лісовиків, насильницькою смертю. Можливо, своїм втручанням конунг впустив в цей світ щось, чого тут не мало б бути.

Еар не планувала гаяти час, обходячи гору довгим трактом, тож попрямувала вперед, вздовж урвища біля самого краю. Нечистий, про якого розповідав Благовіст, її мало турбував — титаніда відчувала присутність чогось іншого. Значно серйознішого.

Щоправда, зараз прямої загрози їй чи Вієм не було, тож і лізти чорту на роги з цікавості вона не поспішала.

Густі чагарники, що майже затулили колючими гілками непримітну стежку, прокладену мисливцями та грибниками, осідали попелом перед нею. Дертися крізь рослини, коли їх можна позбутися завчасно, було марно.

«Дивне місце», — не стрималась Реквієм.

Прислухаючись до оточуючих енергій, вона й сама помічала потойбічну ауру, що огортала гору й густий, сосновий бір, яким та поросла. Про загрозу красномовно говорила й тиша, що таїлась в тіні: тут не співали птахи, гризуни не шаруділи минулорічним, опалим листям, навіть хижаки десь запропастилися.

— І не кажи, — задумливо відгукнулася Еар, роззирнувшись. — Закладаюся, за рік це село зникне.

«То ти знаєш, що тут?»

— Скоріше, здогадуюся, — гмикнула у відповідь. — Місцеві розповідали, що за останні місяці в горах зникли двоє мисливців, отже, справа рук нечистих. Якщо придивитися, то можна знайти епіцентр цієї аури, бачиш? На верхівці гори. Майже впевнена, що там вівтар для темного бога, або, що гірше, його ідол.

Здивувавшись, Вієм зосередилась на власному чутті, не бажаючи вірити словам титаніди. Втім, надії не справдилися — ядро дивної аури справді розташувалось десь вгорі, але воно було не одне. Трохи нижче на схід, вдалині від них, знайшовся ще один згусток енергії, цього разу рухомий.

«Хочеш сказати, мисливці пішли на корм темному богу? — похмуро запитала розвідниця. — Тоді хто приносить жертв до вівтаря?»

— Нечистий, який на них полює, — знизала плечима Еар. — Богу, тим більше давно забутому, треба чимось підживитися, щоб прийти до живого світу. Сам він полювати не здатен, але тільки-но набереться сил — поглине найближче село. Ти чула Благовіста: тут з зими немає опадів, лісовиків вбили, стихійники безсилі.

«Але хіба нечисть поклоняється богам?»

— Не в людському розумінні. Для вас вони боги, а для духів деякі з них — батьки. Забудь, у нас немає часу, щоб на це відволікатися.

Якийсь час Реквієм мовчала, обдумуючи почуте. Знала, що не можна затримуватися, але й покинути ціле село, коли є можливість відвернути біду заздалегідь, не хотіла.

«Еар...»

— Навіть не проси, Рем, — обірвала титаніда. — Мені немає діла до цього села чи сусідніх. До того ж, у нас вже є невідкладні справи, чи не так?

«Давай просто подивимось, раптом ідол чи що там, — вівтар, — ще не поповнив сили?»

— Після кількох людських жертв? Сумніваюся. Та зараз проблема не в ньому, а в нечистому, який його охороняє.

На мить спинившись, Еар підвела погляд догори, наштовхнувшись на верхівки сосен, і завмерла. Примружилась, вдивляючись в темряву з західного боку, звідки ледь чутно лунав тріск гілок, й мимоволі спохмурніла.

— Прокляття, — від подиву навіть зробила крок вперед. — Вперше бачу такого здорованя.

Вієм відчула готовність титаніди негайно відступати й попри зовнішню розслабленість. Збиралася запитати про що мова, але не встигла — чуття загострилося з наближенням невідомого, якого згодом і побачила.