Розділ 2.

Безкрає поле ліниво тягнулося в усі сторони своїми обпаленими боками і десь за милю зливалося з небом. Погода була сталою — ніякого тобі вітру, тільки стиха сніжило.

Розгублено роззирнувшись, Вієм залишилася стояти на місці. Степ був дивним, особливо в містичному, вражаюче яскравому, сяйві молодого місяця, на тлі якого тьмяніли сіруваті хмари. Що довше вона дивилась на нічне світило, то більш темним здавалося небо довкруги.

— Давай гроши, — прозвучало зовсім поряд.

Перевівши здивований погляд на нечистого, що мав червону шкіру та великі, козлячі роги, дівчина хіба голову на бік схилила. З цікавістю роздивлялася невисокого чоловіка, що помітно виділявся на чорно-білому тлі і неабияк дратувався такій повільності.

— Ну? Довго мені чекати?

Реквієм не розуміла, чого від неї хочуть. Знала, про що мова, чула знайомі слова, але не могла осмислити їхній зміст.

Щось злісно буркнувши, нечистий підступив ще ближче і схопив її за ліву руку. Підняв ближче до очей, розкрив слабко стиснуті пальці і присвиснув — очікуваної монети там не було.

— Це що, вони навіть дріб'язок зажали?! — щиро обурився. — На краду¹ і без монети? От жлоби, га!

— Ви хто? — насилу вимовила Вієм і спохмурніла.

Власний голос їй звучав незнайомо, розлітаючись луною попід сірим небом.Та й слова здавалися дивними — пригадати їхнє значення не вдавалось.

— Водець я! — вигукнув нечистий, підстрибнувши на місці, від чого його невисоке тільце недоладно похитнулося, ніби не мало в собі кісток, і видовжилося вгору червоною, плескатою тінню, мов шовкова стрічка. — Покійників воджу до Плавця! А тебе як вести, безоплатно?! Я на таке не наймався!

Він знову обурено підскочив, від чого червоношкірому тілу повернулася матеріальність та маленький зріст, і тільки тоді дівчина помітила ратиці замість людських ніг. Перевела розсіяний погляд на власні ступні — босі, майже повністю сховані дрібним снігом, вони здавалися такими ж сірими, як і все довкола, — і мимохіть здивувалась цій різниці.

— Не поспішай, — прозвучав вже інший, жіночий голос.

Низький і чистий, він лунав піснею, що пробирала до глибини душі. Озирнувшись до власниці цього голосу, Вієм мов зачарована розглядала темнокосу красуню.

Її довге волосся, мов вороняче крило, спускалося до талії, зверху прикрашене високою, кістяною короною. Декілька кісточок, замість срібних спиць, були вплетені в дрібні коси, спадаючі на плечі й груди.

Незнайомка, перед якою враз захотілося схилити голову, рухалася плавно та граційно, мов вода в людській подобі — мабуть, жоден живий так не зміг би. Одягнена в чорну сукню з мереживним коміром і довгими, пишними рукавами, жінка тримала в руках срібний серп.

— Мара, Мара, мар... марення... — дивною луною забурмотів Водець, зненацька закружлявши широкою стрічкою довкола богині. Світло місяця здалося Вієм викривленим, ніби це саме воно перетворювало дрібного чоловіка на червону тінь, але дівчина не змогла сфокусувати на цьому увагу.

— Брись, — Мара махнула рукою, без жодного дотику відкидаючи Водця геть. Тієї ж миті він розтанув, залишивши по собі лишень протяжне «ма-а-ар». — Ходімо, Реквієм.

Мало що розуміючи, Вієм не стала сперечатися, проте й кроки давалися важко. Вона то грузла в снігу, мов в густій трясовині, то її власні ноги зненацька уподібнювалися тіням, мало не скидаючи її на землю. Втім, труднощі з пересуванням обірвалися раптово, тільки-но Мара озирнулася до неї і ліниво повела пальцями.

Нарешті випроставшись і відчувши під ногами твердий ґрунт, дівчина пішла за богинею, з цікавістю роззираючись навкруги. Тут і там їй траплялися різні спогади з життя, що поставали на обривках мармурових та кам'яних сцен, на які наповзали велетенські офіцери зі скривавленими обличчями без зубів і очей. Хапаючись непропорційно довгими пальцями за краї підмостків, велетні падали зверху на людей зі спогадів, намагаючись тих з'їсти.

Видовище залишило Реквієм байдужою, як, загалом, і решта тіней, що зависли прямо над ними вигнутими, чорними тасьмами. Їхні погляди відчувалися липкими і, водночас, важкими, лягаючи на плечі кислотою, під якою шкіра й кістки плавились, сповзаючи на землю розпеченим піском. 

— Делеко ж ти зайшла, — замислено простягнула богиня, спостерігаючи цю картину. Те, як контури тіла білявки розповзалися, втрачаючи межі, було поганим знаком. Свідомість потроху танула, а з нею щезала й пам'ять — розвідниця забувала, як виглядала за життя.

Не дивлячись, Мара схопила найближчу тінь і обернула її довкола Вієм, немов вбираючи в стрічки. За нею потягнула другу тінь, третю, випадкового офіцера зі сцени і кількох людей звідти ж — вони обплелися навколо рук, ніг і голови, разом збираючи напіврозтанувше тіло докупи.

— Не поспішай відходити, я маю тобі дещо показати.

Згодно кивнувши, дівчина вкотре здивувалась рефлекторній реакції, значення якої розуміла досить віддалено. Схоже, те, чим вона була, краще знало, як відповідати.

Мовчки слідуючи далі, Реквієм зраділа несподіваному полегшенню — її більше не тягнуло до землі, а хода стала вільною. Мимоволі звернула увагу й на серп в руках Мари, чиє начищене до блиску лезо відображувало срібло місяця і потроху сліпило очі.

Знову підвела погляд догори і на мить зупинилась. На відміну від серпа Мари, молодик не засліплював — радше зачаровував, і кликав до себе.

— Це сонце мертвих, — пояснила богиня, не повертаючи голови. Її голос і далі звучав з усіх сторін одночасно. — Місяць дарує їм сили та місце для існування. Ходімо, нам далі.

І Вієм пішла. Вона майже не усвідомлювала себе, але й не бачила в цьому проблеми. Рухалася, тому що так правильно, і відчувала безкрайній спокій — такий же, як і це поле, чию сірість розбавляли хіба чорні стовбури зимових дерев та брудні, білі підмостки, що тепер зустрічалися все рідше.

— Можливо, ти вже не пам'ятаєш, але в земному світі існують і місяць, і сонце. Саме вони розмежовують вплив полярних сил на живу реальність. Вночі пануємо ми, темні боги й духи, і наше сонце. Вдень — першість за Вирієм, верхніми богами та їхнім сонцем.