Розділ 1.

Простора галявина сьогодні стала місцем для великого святкування — Перунування, що починалось двадцятого числа другого літнього місяця. Період цвітіння лип вважався тим, що дарував громовержцю найбільшу силу, тож і проігнорувати його віряни не могли.

Старі дуби, як символ сили верхнього бога, поставали гордими постатями й утворювали просторе напівколо. В цей день вони здавалися ще величнішими, ніж зазвичай, поважно розкинувши міцні віти в різні боки.

До святкування, як годиться, доєдналася й королівська родина та сім'ї наближених аристократів. Празникувати разом з тисячолітньою династією вважалося неабиякою честю і проявом глибокої довіри — гості по праву пишалися можливістю бути присутніми тут. Втім, Яровит не вважав це великим ділом.

Знуджено споглядаючи розмірене снування найвпливовіших лордів та леді довкола, молодий король шкодував про відсутність дружини. Цього року йому довелося відправитися до північних лісів раніше, разом з дітьми та деякими аристократами, що вирішили долучитись до полювання. Без дичини, як вже повелося, не гарно славити Перуна.

Проте, на думку короля, вистачило б і меду з хлібом — не настільки вже він і вірянин, щоб догоджати верхньому світу. Якби не наполегливість радників та всієї Палати лордів і леді, він би зі спокійною душею відправився святкувати на південні острови лише з родиною.

— Нудьгуєте, Ваша Величносте? — перунівський волхв нечутно підступив ближче, підсліпувато мружачись на сонці.

Здивовано смикнувши бровою, Яровит злегка скривився. Цей старий ще його діда супроводжував на усіх, державних святах, але вже тоді був сивим й всіяним глибокими борознами зморшок.

Спираючись на дерев'яний посох, волхв Перунад, одягнений в біло-золоті шата, оглядав правителя напрочуд гострим поглядом. Молодий чоловік міг лишень здогадуватися, скільки десятиліть, чи то століть, прожив цей старигань.

— Чого тобі, Перунаде? — запитав, майже одразу відвертаючись. На галявину з шумом та тріском молодих гілок внесли декілька кабанячих туш — дві для гостей, а решта громовержцю.

— Вам не завадило б виказувати більше шани верхньому світу, — похитав головою жрець, важко спираючись на палицю. Та обдурити мага душ не вдалося — король помічав силу та витривалість в оманливо немічному тілі. — Тим паче, повелителю неба. Одного разу він вже порятував вашу родину...

— Залиш свої поради при собі, — обірвав його Яровит. — Здається, ти мав би берегти невгасиме полум'я на жертовнику?

Не чекаючи відповіді, чоловік поспішив до дітей, яких саме помітив за густим насадженням дубів, оточуючих галявину. Проте, бажання позбутися небажаного товариства приховало від нього лють, що на мить спалахнула в білесих очах. Втім, король не здивувався б такій реакції.

Волхви справді лютували — ось вже понад тисячу років жоден з них не міг підступитися до трону. Нащадки Дороха Кровожерливого хоч і поважали богів та навколишній світ, але до жерців ставилися упереджено.

Зрозумівши, що двійнята прямують далі в ліс, Яровит прискорив крок. Як і очікувалося, за малолітніми спадкоємцями ніхто не наглядав — тільки няньки знервовано бігали в іншому кінці галявини. Вони добре знали — якщо з дітьми щось станеться, король і шкуру здерти може, а тому й не поспішали здіймати гамір.

На мить білокосі голови зникли з поля зору, та не встиг Яровит занервувати, як і сам опинився за межами лісу. Рівні й не дуже ряди дерев обірвалися різко, відкриваючи очам широку стежку — згори схована від сонця зеленим, сосновим гіллям, вона лякала крутим урвищем з правого боку.

Рем з Гнатом вправно використовували невеликі розміри власних тіл і вже були наприкінці шляху, встеленого високою травою. Схвильовано прискорившись, чоловік не одразу помітив, що діти зупинились, роздивляючись щось попереду.

Наляканими вони не виглядали, але й рушити далі більше не наважувались. Спохмурнівши, король пустив поперед себе декілька магічних імпульсів, здатних відігнати як хижаків, так і нечисть, і тільки тоді зосередився на пошуках небезпеки. Як не дивно, ні диких тварин, ні духів поруч не було.

— Рем, Гнате, що ви тут робите? — гукнув, коли між ними залишалось менше десяти кроків.

Розгублено озирнувшись, принц здивовано моргнув, помітивши батька. Обтрусивши сорочку від павутиння, зібраного дорогою сюди, хлопчик несміливо торкнувся рукава сестри, бажаючи привернути увагу.

Втім, Реквієм не поворухнулася, що неабияк насторожило. Наблизившись, Яровит збирався було знову гукнути доньку, коли побачив, до чого прикута її увага.

Старий, порослий зеленим мохом, дуб, тягнувся вгору на добрячий десяток, а то й цілих два, метрів. Гілля, широко розкинуте в боки, зліва плуталося з вітами квітучої липи, чий солодкуватий запах пронизав чи не увесь простір довкола, а на стовбурі знайшлися незнайомі знаки.

Багаторічні руни, вирізьблені на товстій, дубовій корі, вже ледь виднілися під шаром спорової рослини, що все сильніше наповзала на старі письмена. Здивувавшись знахідці, король озирнувся до доньки й мало не вдавився словами — її очі сяяли холодним сріблом, а погляд не відривався від написів.

— Еар? — несміливо запитав, опустившись навпочіпки поряд. Пробудження титаніди ще не траплялось, тож він не був до кінця впевнений у власному припущенні.

Розсіяно поглянувши на чоловіка, вона з цікавістю вивчала його обличчя декілька коротких митей, перш ніж знову повернутись до вивчення знаків. Дуб ріс тут не одне століття, тому й зміг зберегти старі письмена. Дивно тільки, що вони не обросли новим шаром кори за цей час і не зникли зовсім.

— Історія завжди повторюється, — промовила титаніда. — По-різному, але будь-які події та їхні варіації замкнені в коло... Воно може бути таким, — дівчинка підставила ліву долоню і від неї правицею зобразила спіраль, що тягнулася вгору, — або коротшим, як леміската. Дії людей і вибір їхнього суспільства визначають час та кількість подій в новому колі.