Вступ.

Щойно останні промені сонця сховались за овидом, а на вулиці опустилися сутінки — з-за хмар показався зростаючий місяць. Море з шумом набігало на скелястий берег, а прохолодний, солонкуватий вітер тріпав волосся, дразнячись з його безсилля.

Велет зупинився на березі, розлючено стискаючи долоні в кулаки, коли усвідомив, що далі шукати не має сенсу. Відслідкувати нападника з Грайдашевого маєтку вдалося не далеко — остаточний слід розтанув тут, біля самої води. Складалося враження, ніби невідомий вбивця просто розчинився в повітрі посеред скелястого узбережжя.

Опитування свідків також дало не багато — нікого, крім дивного, живого вогню, вони не бачили. Та, судячи з активних атак стихії і ледь впізнаваних, людських обрисів, всі присутні зробили єдиний висновок — це стихійний маг з надзвичайним контролем полум'я. Або титан.

— От же виродок, — рвучко видихнув, на мить заплющивши очі.

У відповідь на лють перелесника, вода поблизу берега потроху закіпала, загрожуючи вибухнути гарячим гейзером. Риба, що випадково підпливла надто близько, показалася на поверхні вже мертвою, а море зашипіло, немов попереджуючи. Мабуть, тільки це й змусило Велета взяти себе в руки.

Він перевірив все тричі, намагаючись відновити втрачені лінії сліду, але ні, той згас остаточно. Якби ворог рушив звідси водою чи бодай вріс в землю — його можна було б знайти заклинанням пошуку, проте магія виявилася безсилою.

— Невже знову титани? — з відчутною гіркотою вимовив в порожнечу.

Смертник не почувався таким безпомічним і тоді, коли вперше зіткнувся з Кальк, отримавши напівведмеже тіло. З тваринними кінцівками, принаймні, можна жити.

Глибоко вдихнувши, Переяр вкотре прислухався до власної стихії, намагаючись відчути закляття-маячок на аурі Реквієм. Відповіддю знову стала тиша, але й вірити в її смерть не збирався.

Звісно, кожна дрібниця з місця вбивства запевняла у відсутності шансів вижити, проте чуття доводило протилежне. Можливо, інтуїція, а може й просто небажання приймати загибель подруги — зараз він не міг розібратися. Зрештою, зайшовши в глухий кут, штурмовик вирішив повернутися до дому. Потрібна перерва, аби зрозуміти, як діяти далі.

Велет не помітив, як дістався квартири. Занурившись в думки — не зважав і на випадкових перехожих чи блукаючих без діла новинарів. До уваги останніх, якою б неприємною та не була, він звик ще з дитинства, тож і зараз не відреагував, помітивши їхню цікавість.

На підході до потрібного будинку, молодий чоловік мимоволі стишив ходу, відчувши легке коливання магії. Рефлекторно впіймав згорнутий лист, що матеріалізувався прямо перед ним, і ледь помітно спохмурнів. Печатку батька впізнав одразу.

Нічого доброго від цього повідомлення чекати не доводилось — на це натякала й підвищена увага новинарів, що завбачливо трималися на відстані. Вирішивши не давати тим зайвого приводу для дратуючих пліток, Переяр так і не розгорнув листа, поки не замкнув вхідні двері квартири.

Невелика та затишна, яку орендував ще з шістнадцяти років, вона могла здатися затісною і попри високі стелі та просторі кімнати. Все через різноманітні механізми, зібрані під час відпусток й залишені вдома, до кращих часів, що тепер нависали зі стелі та стін, аби мінімізувати захаращення простору.

Зі сторони його дім нагадував металевий склад, де складні механізми чергувалися з артефактами та механічними іграшками. Не завадило б їх продати хоча б через знайомих артефакторів чи майстрів, але смертник тільки відмахувався від цих думок – не зараз. Потім, коли покращить свої навички. Але «потім» все ніяк не наставало ось вже декілька років.

Зупинившись на порозі, Велет розгорнув листа, похмуро вчитуючись в рівні рядки. Знайомий, каліграфічний почерк батька з купою завитків викликав підсвідому реакцію – напругу, що змушувала сильніше стискати щелепу.

Їхні стосунки завжди були такими: напруженими, холодними й дратуючими. Починаючи з фізичного насилля в дитинстві, яке припинилось лише з переїздом та початком навчання, і до постійних вимог.

«В тебе є тиждень, аби відновити заручини з донькою Теофіль. Як ні — крім спадку втратиш і титул. З тебе має бути хоч якась користь.»

Втомлено зітхнувши, Велет звично спалив дорогий папір з герцогською печаткою. Правду кажучи, він ще дитиною роздумував, чи склалось би життя інакше, не будь він сином аристократа. Можливо, не настільки публічне, та... мабуть, осуд суспільства переслідуватиме його скрізь, по праву народження.

Нікого не хвилювало, що око на нечисту поклав його батько, а не він. Не його мали б засуджувати, але піти проти герцога з Палати лордів і леді досі ніхто не наважувався.

Пройшовши на кухню, він збирався було увімкнути кристали освітлення, коли помітив знайомий силует. Завмерши на порозі, штурмовик повільно підвів очі до вікна, відчиненого навстіж.

Сріблясте сяйво місяця м'яко обтікало постать, що сиділа на підвіконні й задумливо оглядала власні руки. Піднявши праву кінцівку, дівчина повільно рухала пальцями, немов би дивуючись цьому своєму вмінню.

— Реквієм? — з недовірою видихнув.

Не поспішав вмикати освітлення, боючись, що нічна гостя йому мариться. Хоча, мабуть, так воно і є — він на власні очі бачив запис подій в тому коридорі Грайдашевого маєтку. Бачив, як вона перетворилася на попіл під натиском вогню, ймовірно, сильнішим за його власний.

Дівчина у відповідь підвела голову і глянула на нього дивним, сріблястим поглядом. Місяць світив їй у спину і за логікою — очі, якими б світлими ті не були, не мали б так сяяти.

— Еар, — представилася та. — Рада знайомству, перелеснику.

Розгублено змовчавши, він нарешті активував кристали. На щастя, не надто яскраве світло, налаштоване власноруч, вберегло очі, дозволяючи одразу оглянути гостю.

Це й справді була Вієм. Тільки якась інакша.

Титаніду в ній видавав лише погляд — сріблястий та холодний, що з перших секунд пронизував до самих кісток. Решта з її вигляду залишилось незмінним, навіть протез мав зовсім непомітний слід плавлення. Щоправда, останнє викликало сироти по тілу — Велет знав, яка температура потрібна для того, щоб зробити подібне з титановою пластиною. І все ж, вона вціліла.