XX

Я повільно розплющила очі, наче від глибокого довгого сну. Наді мною гойдалися квіточки-намистинки синього льону. У небі, як і раніше, пливли пухнасті хмаринки і десь неподалік цвірінькали пташки.

Підвівши голову, уважно все оглянула – й одразу впізнала поле за рідним селом; і кучеряву грушу серед лану, що тріпотіла листям у ритм солов'їної пісні.

 І враз у мою русяву голову, наче холодний краплистий дощ, посипалися питання: «Що сталося? Як я тут опинилася? Де лишилися мої друзі?» І найголовніше: «Чи перемогли ми Злодіяльників?»

Я не пам’ятала, який сьогодні день і котра година. «Невже все, що відбулося, вся подорож і всі неймовірні пригоди, – лише дивний сон? А як же тоді земля?..»

Підвелася  на ноги і повільно побрела літніми, ще не скошеними луками до біленької хати між старих яблунь, що аж хилилися на паркан, простягаючи всім перехожим солодкі червонощокі яблука.

У думках я ще далеко за обрієм, над отим моторошним островом. Поглядала на сонце, що втомлено влягалося десь вдалині, і повертаюся назад. Роздумую: «Є небо і трави – значить, землю врятовано! Блу говорив: якщо все вдасться, то я опинюсь у тому ж місці і в ту ж годину, де вперше з ним розмовляла. Отже, то був не сон!..»

Та жодних змін я ніде не помічаю. Усе, як і раніше, тож продовжую сумніватися: «Сон чи реальність? Сон чи реальність?» Але питання так і лишається без відповіді. Згадую, як мама веліла надягти капелюх, бо сонце голову напече. Не слухала, а тепер не можу відрізнити сьогодення від сновидіння.

Отак, занурившись у спогади й роздуми, прийшла додому. Біля воріт – карета швидкої допомоги. Чомусь збіглися сусіди і співчутливо похитують до мене головами. А вітер наче заспокоює і тихенько гладить моє волосся. 

Принишкли птахи. Із дому на ношах, ледь притомну, медики виносять мою маму.

Знову закалатало і защеміло у грудях. Очі затуманилися непроханою хвилею сліз:

– Матусю, що з тобою? Тобі знову зле? Знову болить голівонька?

Я припала до маминих рук.

– Усе буде добре! – заспокоювала вона. – Татко вже їде додому. Не плач, дитинко, всі люди хворіють. Будь ласка, не плач!..

Мама дбайливо, наче прощаючись, втирала мої сльози.

– Можна, я поїду з тобою? Лікарю, можна лишитися біля мами? – благально просила я.

 Лікар уважно глянув на мене і погодився, але за умови, що тихенько сидітиму і не заважатиму.

У лікарні я лишилася в коридорі, а маму повезли в реанімаційне відділення.

Останні місяці «швидка» часто приїздила до нашого дому. Мамі ставало все гірше й гірше. Вона в’яла, як зірвана польова квіточка. Але, знаючи свій смертельний діагноз, з усіх сил боролася з недугою і завжди була привітна, терпляча та любляча.

Хворобу лікарі пояснювали шкідливими умовами праці і забрудненим довкіллям, а «рак» називали страхіттям нинішнього століття.

Хтось перемагає свою хворобу, а хтось відлітає у вічність. Та я не уявляю життя без мами. Вона – найдорожча для мене. Але я не знаю, як її врятувати, як їй допомогти і чим зарадити біді. Це важче, ніж урятувати Землю!

 Втомившись, присіла під дверима маминої палати, закрила обличчя руками і просто чекала. Безсило, безпорадно чекала, коли повідомлять про вирок...

 День майже скінчився. Неймовірно довгий, нескінченний день!

Лікарі виходили і заходили, швидко бігали туди-сюди і зовсім не звертали на мене уваги. І тільки згодом один із них зупинився, співчутливо глянув і запитав:

– У палаті… твоя мама?

– Так! Що з нею? Їй уже краще? – звела очі і благально дивилася на старого лікаря, який дуже когось нагадував. А він усміхнувся:

– Марто! Дитинко! Заспокойся і більше ніколи не плач! З твоєю мамою все гаразд! Вона одужає!

Дідусь ще раз усміхнувся, а я прошепотіла, мов боячись злякати тишу:

– «Маяк»?

– Так, це я! Твоя дитяча віра у диво врятувала життя! Бережи її у серці, як безцінний скарб! Ми – перемогли!!!

                                  Кінець!