XІХ

А їй кожна хвилина у темному вологому підземеллі здавалася вічністю. Палаючі смолоскипи коптили смердючим димом і забирали останнє віяння свіжого вітру. Та Злодіяльникам це нітрохи не заважало. Вони дихали на повні груди і веселішали чи то від довколишнього смороду, чи від нового, на їхній погляд, ідеального плану безповоротного забруднення планети. Саме над цим вони працювали останнім часом, тому й не дуже переймалися перемогами юних агентів добра. Ці нелюди вирішили запустити ланцюгову реакцію ядерних вибухів і з гордістю, не соромлячись, це обговорювали. Злодіяльники безбоязно нахвалювали свої лиховісні наміри у присутності Марти, адже чим може завадити або зашкодити маленька дівчинка, до того ж – у сітці?!

Перед ними на пластиковому, погнутому з усіх боків столику, лежала велика, вже пожовкла від часу карта світу, на якій ці потвори масними червоними плямами позначали екологічно забруднені ділянки – вже загарбані території. Вони так захопилися малюванням, що й не помітили, як зі столу впав кристал і тихенько покотився в куточок, у якому, схиливши голову, сиділа заплакана дівчинка. Марта тихенько простягла руку і сховала кристал біля серця. (Згодом вона згадуватиме, що й уявити не могла, яке значення мав цей кристал для планети. Мабуть, і Злодіяльники того не знали, бо краще б його пильнували). Зажевріла маленька надія, що все буде добре. Але як було вірити, коли з хвилини на хвилину мали принести шприц із сироваткою страшного вірусу, який робить людей байдужими до всього навколо: до радості і горя, до кольорів та відтінків, до мелодій та ароматів, взагалі – до життя? Вірити ставало все тяжче й тяжче.

 «Яке жахіття мене чекає!» – думала я, і серце калатало так, наче от-от горобчиком мало вилетіти з грудей. Але…

 – Привіт! – тихенько хтось прошепотів мені на вушко. Повернувши голову, помітила свого маленького блакитно-небесного дорогого приятеля – метелика Блу.

– Як ти тут опинився? – прошепотіла, аж підскочивши на радощах.

– Марто, тихіше! Не привертай зайвої уваги! Як опинився – це таємниця. Головне, що з тобою все гаразд. Тримайся! А я скоро повернусь із підмогою – треба передати координати цього місця. Ми роками не могли відстежити вороже лігво, а воно, як виявилось, замасковане під безлюдний острівець. Він мені здався підозрілим ще тоді, коли вперше з тобою випадково тут приземлились.

 Метелик швидко затріпотів крильцями і непомітно полетів з печери. А Злодіяльники поспіхом згорнули карту і почали натискати кнопки у стінах (я чомусь думала, що то звичайні брили скам’янілого бруду, а виявилося, помилялась: це був їхній головний пункт керування). Підземну кімнату почало дуже трусити. Острів наче розвалювався і підіймався вгору. А через кілька хвилин печерна кімната опинилась на поверхні. Усе інше, увесь моторошний пустинний острів сховавсь у морській глибині, а з дна випнулась величезна біла ракета. Вона росла і росла, аж поки своїм гострим носом не торкнулася хмар.

– Оце, колеги, і є наш переможний «хепі-енд!» – відчиняючи двері пластикової кімнати-капсули, з посмішкою на бридкому обличчі мовив один Злодіяльник, а всі інші підтримали його дружніми оплесками. – Ця «крихітка-ракета» розріже озоновий шар, як ножиці ріжуть тонкий папір, і ми впустимо на землю палючі промені та метеоритні дощі. А потім підірвемо атомні електростанції і спричинимо землетруси. Ті у свою чергу спровокують цунамі та виверження вулканів, а пожежі і повені завершуватимуть наш бенкет. Земля, особливо її мешканці, не витримають такого удару, і ми станемо єдиними володарями смердючої мертвої планети!

Оплески перейшли в овацію. У кімнаті залишалась лиш одна не натиснута кнопка, і було неважко здогадатися, яке її призначення.

Зненацька рішучий голос заглушив противний злий сміх, і гучно пролунала команда:

 – Нікому не рухатись! Усім залишатися на своїх місцях! Вас оточено! Тікати нікуди! Руки вгору!

«Нарешті! Дочекалася!»

Це були агенти таємної організації порятунку Землі!

Із води випірнули до зубів озброєні кити й акули, орли-снайпери пильно стерегли бандитів з неба. Наші вороги опинились у щільному оточенні, і здавалося, що весь світ, усі живі земні істоти повстали проти зла, захищаючи своє майбутнє.

 – Швидко знешкодити ракету!

Восьминоги й електричні вугри тут же приєднали до ракети безліч  пластинок із грибками іржі, і ракета вийшла з ладу, перетворившись на коричневий гнилий брухт.

 – А цих потвор заарештувати і доправити на справедливий суд, хоча провина їхня і так очевидна, – суворо мовив про Злодіяльників координатор «Маяк». – Найглибша та найнадійніша в’язниця на землі, яку ретельно охороняють таємничі створіння, давно їх чекає. Маріанська западина, камера без сонячного світла, – ось довічне пристанище цих бандитів!

 – Не поспішай, старигане, – лицемірно відповів головний Злодіяльник, – ми ніколи не здамося. Нищити і руйнувати – мета нашого існування на цій планеті! Ми переходимо до плану «Б»! – і він з усієї сили тупнув ногою у кам’яну брилу, що була ще однією кнопкою для запуску ракет: – Ха! Ха! Ха! Якщо не можна запустити ракету з Землі, то це не кінець - інші три знищать вас із космосу за п’ять хвилин!

Злодіяльник так істерично й голосно сміявся, що, зрештою, захлинувся власною слиною, яка так і бризкала з його смердючого рота.

Та це був ще один хитрий ворожий маневр. Злодіяльники добре знали, що агенти «Ядра» ніколи не дивитимуться байдуже, як помирає жива істота, навіть така лиха, як вони. І дідусь «Маяк» швидко підлетів, щоб допомогти ледь притомному ворогу. А той –металевим браслетом вмить прикувався до «Маяка» і мовив: