XVІІ

.

Безсило звисаючи між небом і землею, я не могла нічого вдіяти. Друзі порозлітались – і я залишилася сама-самісінька.

 Гелікоптер Злодіяльників приземлив мене на вже знайомому острові, де росла лиш одна пальма, а скелі були схожі на зуби злого монстра; де є таємна печера, в якій ми з Гретою ледь не попалися минулого разу. Що ж буде зі мною тепер? Страх, як гучний барабан, бахкав у скронях. «От якби це був просто страшний сон!» – подумалося мені.

– Так от які ці маленькі агенти Землі! Ха-ха-ха! – раптом почулося поруч. – Не очікував, не очікував такого сюрпризу. Певно, між людьми вже кращих не знайшлося! Ха! Ха! Ха!

Цей сміх був бридкий і потворний. Переді мною стояв блідо-синювато-фіолетовий чоловік з великими чорними очима, налитими кров’ю та з моторошним злим поглядом. Високий, тонкий, худий, з викривленим хребтом і великим животом.

Неважко було здогадатися, що я потрапила у лігво руйнівників усього живого. А людиноподібний продовжив:

 – Багато ж ви нашкодили нам! Те, що ми нищили десятиліттями, вам вдалося відновити за кілька днів. Як це могло статися? Очевидно, вам хтось допомагає? Птахів, звісно, ми вже помітили. А ще? Хто ще? Мовчиш?! Не розповідаєш?! Ну, постривай, наш вірус примусить тебе заговорити! Відведіть її у підземелля!  – наказав головний Злодіяльник двом іншим.

Я пошепки попрощалася з сонечком і блакитним небом. Надія на порятунок згасала з кожним кроком ворожих агентів, які вели мене у темну брудну печеру. Ніколи й подумати не могла, що моє життя може так раптово скінчитись.