XVI

Тож наш юний десант знову знявся у небо й подався до американського континенту. Останнім часом ми так звикли до швидких перельотів, що перестали зважати на небезпечну глиб океанів під нами і безмежну блакитну широчінь над нами. Порівняно з цим усім ми були схожі на малесеньких беззахисних комашок. Але ми не бачили цього збоку, а просто вірили, що доля цілої гігантської планети залежить від кожного з нас.

 За кілька годин ми приземлилися у дуже гамірному великому місті. Такі міста нерідко порівнюють із мурашниками, де кожен мешканець, заклопотаний власними невідкладними справами, біжить у своєму напрямку. Цей живий потік не припиняється ні вдень, ні вночі. Люди біжать, біжать, біжать, й особливо кумедно це бачити, коли спостерігаєш згори. Справді: величезний людський мурашник!

 Дітям у яскравих незвичних костюмах тут ніхто з перехожих не здивувався. Люди зазомбовано вдивлялися в екрани своїх ґаджетів і крокували вперед.

– Яке дивне місто! – оглянувши все довкола, мовила Чансуда.

– Це точно не твоє тихе селище, де навколо лише мальовничі морські краєвиди. Це – бетонні джунглі! Тож дивіться, не заблукайте! – з хитруватою посмішкою з дверей височезного хмарочосу вийшов Білл. – Радий вітати вас у Нью-Йорку! – сказав він. – Ходіть за мною.

Привітавшись, ми зайшли у стоповерхівку і не без подиву відзначили, що тут, всередині, тихіше і спокійніше, ніж на гамірній вулиці.

 Білл зробив нам коротку оглядову екскурсію:

– Це офісний центр під неофіційною назвою «мозок». Називають його так, бо звідси віддаються накази на всі стратегічні і надважливі об’єкти світу. Звідси керують супутниками, ядерними установками, хімічними й нафтовими виробництвами та цілими державами. Ласкаво прошу у віртуальний цифровий інтернет-світ людей! Найталановитіші програмісти працюють тут або на захист і безпеку Землі, або на її знищення. Тут триває постійне невидиме протистояння добра і зла. Щоденні атаки вірусів відбивають захисники мережі, й ця інтернет-війна триває цілодобово. Безліч ворожих агентів щохвилини вигадують нові й нові тактики і стратегії, аби вивести з ладу банківські та супутникові програми і створити між людьми страх і паніку. А ще через мережу їм вдається розповсюджувати вірус проти людства під назвою «Самознищення». Його прояви різні: від відчуття самотності і боязні в одних – до бажання знищити все довкола, не лишивши після себе нічого, в інших. Відомо, що ворожі агенти скрізь, але впізнати їх не так просто. Можливо, хтось із них міг би стати навіть вашим другом, бо вони нічим не відрізняються від звичайних людей. Виявити їх можна тільки під час роботи: по кольору очей. Коли ворожі агенти беруться за ґаджети, їхні очі у світлі монітора набувають неприродного яскраво-червоного кольору. У такі моменти вони найвразливіші, адже не помічають нічого довкола. Останнім часом виявлено та знешкоджено сотні таких шпигунів, але їх, на жаль, не меншає. Ніяк не вдається виявити центр їх координування. Певно, за стільки років навчилися добре маскуватися. Їхній сигнал іде під землю десь у Європі, але точніше простежити ніяк не вдається. Та про це згодом.

 У цьому приміщені, там, де розміщений головний комп’ютер усієї системи, є цифровий антивірус, який може здолати самознищення. Про це нам відомо давно, тому що існує таємне повідомлення. Перші засновники мережі створили «зелений коридор» – програму, яка руйнує усі шкідливі файли, що можуть зашкодити людині. Програма надійно схована від ворожих очей, і знайти її не так просто. Тому наша мета – проникнути у головний офіс хмарочосу та знайти і запустити антивірус у всесвітню мережу.

– Для цього нам згодиться ефект невидимки, бо по-іншому не піднімемося навіть на другий поверх, – сказав Абхей, придивляючись до численної охорони.

 – Саме так, – погодився Білл, – і в наших костюмах передбачено таку функцію.

Ми натиснули кнопки – і враз стали невидимками. Лише по голосу можна було зрозуміти, що Мерседес наступила на ногу Ашоту, а Фірун так поспішав до ліфта, що збив з ніг Білла. Той, зачепивши величезну вазу, що стояла в кутку, мало не розбив її. На щастя, все обійшлося. Тільки, мабуть, дивно було комусь бачити, як ваза, без жодного поруху вітру, враз «ожила» і «затанцювала» у своєму куточку.

 За хвилину ми ліфтом піднялися на дев’яносто дев’ятий поверх. У довжелезному коридорі нікого не було – лише двері з табличкою «Головний комп’ютер», куди ми й попрямували. Двері виявилися замкнутими декількома електонними замками з цифровими та буквеними шифрами.

Відчинити їх нам допомогли дідусь «Маяк» і стара Черепаха – вони були на відеозв’язку і продовжували координувати наші дії.

Усе відбувалось, наче у якомусь фільмі, де грабують банки, але у нас було значно важливіше і благородніше завдання. Тисячі символів зчитувалися за секунду, щоб підібрати правильну комбінацію. І нарешті перший, а за ним другий, третій і четвертий замки були розшифровані – двері тихенько відчинилися.

Єдине, чого ми не помітили, – це лазерний фіксатор руху, розташований у нижній частині дверей. Він почав голосно й неприємно дзижчати, коли ми спробували переступити поріг, і на те дзижчання у коридорі з’явився десяток величезних, певно, вгодованих пестицидами та нітратами, охоронців. Як сторожові пси, всі ці квадратні пики кинулися до напіввідчинених дверей.

Ми швиденько забігли всередину – і двері автоматично зачинилися. Так само автоматично, в одну мить, змінилися й шифри на всіх замках, і в кімнаті зник будь-який сигнал зв’язку. Ми опинилися, як у пастці, на підхмарній висоті, де за дверима чекав невідомо хто: у кращому випадку – поліція, а в гіршому – Злодіяльники.