XIV

За цей невеличкий проміжок часу я вже побачила безліч різноманітних пейзажів: рідні зелені луги, безкраї морські простори, екзотичні острівні краєвиди, коричневі хвойні ліси, жовті піщані кургани Сахари, індійське річкове мереживо.

Та цього разу ми приземлились у дивному і моторошному, як на мене, місці. Річ у тому, що це було не Токіо, а сіре безбарвне містечко з бетону, заліза і скла, у якому не знайшлося місця ні деревцю, ні кущику, ні навіть малесенькій квіточці. У цьому містечку жили люди. Вони рано прокидалися, готували свій одноманітний несмачний сніданок, вдягали сірі робочі костюми і, не вітаючись, без усмішки, йшли у заводські і фабричні цехи. О восьмій вечора робочий день закінчувався, і вони поверталися додому, вечеряли, дивилися нудну телепрограму і лягали спати. Так минало все їхнє життя. Вони розучилися помічати один одного та світ навколо, ходили лише завченими маршрутами і дуже лякались усього нового: їжі, одягу та навіть музики. Боялися виходити за стіни міста. То було мовчазне і дивне місто.

 Нас зустрів хлопчик Зихао. Привітався і почав розповідати:

– Я від народження живу тут. Можливо, вас дивує, що все таке сіре й похмуре, а люди цього зовсім не помічають. Та колись моє місто було зовсім інше. Ви, напевно, бачили з висоти, що воно побудоване на пагорбі. З усіх боків видніються три моря, якими безперервно у відкритий океан курсують сотні кораблів: старенькі, але симпатичні вітрильники; багатоповерхові, з десятками коридорів, круїзні лайнери; тяжкі та повільні, наче слони, транспортні судна; озброєні та втаємничені військові підводні човни, що, мов кашалоти, виринають на поверхню, аби  подихати свіжим повітрям. Гадаю, на одному з цих кораблів і прибули ворожі агенти. 

  А колись навколо міста росли густі бамбукові ліси. Пронизані сонячним промінням, вони сяяли жовто-зеленим яскравим кольором. Смужки тіней від дерев лякали на стежки і каміння незвичними візерунками.  А господарями хащі були веселі вайлуваті панди. Це було чудове місце!

Тут жили художники і музиканти, які щоранку своїми полотнами й мелодіями створювали радість. То була жива душа міста, що на всіх перехрестях звучала потоками музики. Фасади будинків прикрашали мальовані картини, сірі стіни ховались у веселці кольорів. Навкруги розцвітали квіти, шелестіли дерева, лунав дитячий сміх. Всюди панувала гармонія, і людям здавалося, що кращого місця для життя немає.

Та одного дня до нашого краю прибув кортеж чорних автомобілів. Із машин вийшли дивні люди, які ретельно оглянули кожну вулицю, кожний дім і кожного жителя. Для Злодіяльників наше місто стало стратегічно важливою висотою, звідки добре видно морські шляхи.

 Почалося раптове будівництво бетонних стін. Вони росли все вище й вище. Здавалося, от-от затулять сонце. Людей примушували працювати вдень і вночі. Уже не було кому доглядати сади, і дерева всохли під бетонними брилами. Затихла музика, і сумна тяжка сірість заволокла життєрадісні малюнки. А одного ранку дивним чином зникли всі художники й музиканти, і з того часу я не бачив свого тата. Втративши надію його відшукати, ми з мамою втекли у великий мегаполіс – Токіо…

 Тепер ми зрозуміли, чому Зихао такий невпевнений і в усьому розчарований. Адже він втратив надію відшукати найріднішу у світі людину – тата. І на власні очі бачив зло вчинене ворожими агентами. Це ж вони не спали й не дрімали, розробляючи свої всесвітні катастрофічні плани по знищенню планети!

 Звуки природи надихають створювати музику і співати, а довколишні краєвиди звичайну людину перетворюють на митця, який, надихаючи інших енергією життя, захоплено передає побачене з допомогою пензля і фарб.

Таких людей дуже боялися злі агенти, бо значно легше керувати сірою масою, заразивши мізки вірусом самознищення, ніж боротися проти людей свідомих, на яких той вірус не діє. Вони боялися мати справу з сильними та сміливими, які бачать красу природи, люблять землю, мають вроджений імунітет проти зла та понад усе прагнуть щастя.

– Насамперед ми повинні розшукати зниклих, у тому числі й тата Зихао, – промовив Ашот.

 – Я вже багато років намагаюся його знайти, але все марно. Він наче у воду канув, – розвів руками Зихао.

 – Вам не здається дивним, що зникли лише деякі люди, а всі інші стали покірними слугами? – зауважила Чансуда і запропонувала: – А давайте попросимо допомоги у місцевих птахів чи звірів, що живуть у долинах за містом.

– Еге ж… якщо там ще залишився хтось живий… – скептично додав Зихао. – Адже навколо лише величезні порожні кар’єри, шахти і безліч сміття…

– Усе ж, мені здається, варто спробувати, – підтримали Чансуду я.

А тим часом місто звично жило своєю сірою буденністю і нічого не помічало за темною хмарою диму.

Знайти когось живого серед звалища промислових відходів виявилося непросто. Витративши на пошук кілька дорогоцінних годин, ми сіли на пагорбі, але хоч як придивлялися до датчиків руху, ті нічого не фіксували. Аж ось один із них показав чиєсь швидке пересування під шаром сміття. Щоб не злякати того незнайомця, Чансуда тихенько пішла назустріч, присіла на доріжці і простягла долоні (як вона не боялася цього робити, не розумію, адже з-під землі могла виповзти отруйна змія чи ще якась хижа істота!). Чансуда причаїлась. Та й ми затамували подих. І враз прямісінько у простягнуті руки скочив великий, худющий, чорний, з довгим хвостом та блискучим хутром щур і перелякано заметушився в несподіваній пастці.