ХІІІ

– Треба поспішати, – підганяв нас Абхей, – моя прекрасна Індія вже зачекалася! Адже саме там найбільше людей гине від інфекцій та бруду. Злодіяльники роблять усе, аби спотворити красу мого краю!

Ми не гаяли ні хвилинки. Летіли і кидали супергубки у всі водойми, що траплялися на шляху. Тихенько спускався лікувальний туман на землю із чорнобильської чудо-роси. А надвечір жителі були вражені величчю могутніх дерев, яких раніше ніколи не бачили.

 Наші успіхи були очевидні. Нам допомагали сили та стихії природи, і порушений природний баланс поступово відновлювався.

Та знову душу охопило тривожне передчуття. Адже досить кількох неправильних вчинків – і все може зникнути назавжди. Злодіяльники добре озброїлися, створили тисячі хімічних споруд і свій «незамінний», а насправді дуже шкідливий всюдисущий пластик. Здавалося б, усе має слугувати благу, а насправді перетворюється в монстра, стає призвідником екологічної біди! Як змінити свідомість людей? Як допомогти їм зрозуміти наслідки такої безвідповідальності? І тут я згадала про Грету: сила слова – то ще одна потужна зброя, яка може врятувати або знищити.

Присівши на землю, натиснула сигнал зв’язку – і тут же почула веселий, бадьорий голос подруги:

 – Привіт, Марто! Я така рада тебе чути! Білл уже розповів про ваші неймовірні успіхи. Пишаюся вами!

 – Дякую! У нас справді все гаразд. А як у тебе? Допомога потрібна?

– Чесно кажучи, не так просто переписати старі закони, які десятиріччями творилися для знищення планети. Хтось дуже постарався, пишучи такі хитромудрі, замасковані під прогрес і розвиток правила, які на ділі безжально нищать ліси, океани, повітря і землю. Проти нас працює безліч ворожих агентів, і я впізнаю їх за хворобливою блідістю. Вони дуже схожі на тих, яких ми бачили на острові, та, на диво, не займають мене. Навпаки – наче бояться: уникають і ховаються.

 – Певно, думають, що у тебе нічого не вийде, що ти сама втечеш, – якось не зовсім ввічливо перебила я співрозмовницю своєю здогадкою. Але Грета лиш усміхнулась і продовжила:

 – Якщо вони справді так думають, то глибоко помиляються, – у мене тут з’явилося чимало союзників. Є цілий ряд країн, які змінюють старі закони, аби захистити природу і життя. Та, на жаль, наші дії ще не зовсім скоординовані і чіткі, кожен намагається щось змінити на краще самотужки, а в цій боротьбі потрібна єдність.

– Мені дуже цікаво, чи є серед цих мудрих держав Україна? – знову запитала я. Але Грета промовчала.

 – Тоді дуже тебе прошу, – продовжила я, – допоможи зберегти прадавні Карпати, захистити відновлену природу Чорнобиля, щоб наші зусилля не були марними. Потрібні надійні союзники, аби зберегти відновлене. Скористайся зброєю переконливих слів, яка, наче лазер, пронизує свідомість людей, примушує переосмислити і побачити речі по-новому. Дуже покладаюся на тебе, подруго!

Останні мої слова були майже благальними, і Грета, мабуть, це відчула:

– Усе буде гаразд, - заспокоювала вона, -  адже зі мною надзвичайні люди із сильним імунітетом проти вірусу самознищення. Їх вважають диваками, бо вони їздять на велосипедах або ходять пішки, щоб не забруднювати повітря автомобілями. Не користуються пластиком, вирощують овочі та фрукти без пестицидів і годинами зачаровано любуються гарними краєвидами, вдивляються у схід і захід сонця. Саме від них черпаю надхнення.

 А ще я випадково (якщо бувають такі випадковості?!), - продовжувала Грета, - зустріла одну стареньку. Тримаючи у руках великий кошик з літніми духмяними травами-квітами, вона в гомінкому людському потоці переходила вулицю на перехресті. Несподівано троє маленьких дзвінкоголосих горобців шаснули в кошик на листя зеленого лепеху і зацвіріньчали бабусі про те, де були і що бачили. Сивоволоса жінка тихенько привіталася з ними і дістала з кишені жменьку пшеничних зерняток. Перейшовши вулицю, жінка зупинилася, відпустила горобців у рідне їм небо, а сама, привітно усміхаючись, стала роздавати перехожим квіти.

– Доброго тобі дня, дівчинко! – промовила ця ясноока, з промінчиками зморщок на обличчі, бабуся, простягнувши й мені ніжно-рожеву запашну польову троянду.

– Дякую! – зніяковіло відповіла я.  – Вам теж хорошого дня! А за що такий приємний дарунок?

– Просто так! – знову посміхнулась старенька. – Цим я роблю світ трішечки добрішим і кращим.

– Але яка вам з цього вигода?

– Не вигода, а користь, люба дитино, дуже велика! Я живу завдяки безкорисливому добру.

Чути таке у сучасному світі було дивно. І в ту мить мені здалося, що то пахли не квіти і трави, а так пахла доброта.

Я запросила стареньку до кав’ярні. Дуже вже хотілося придивитись до цієї світлої душі, дізнатися, чому вона така дивачка.

Звати бабусю Єва. Колись давно на одній з акцій, присвячених екологічному становищу планети, вона познайомилася з юнаком. Хлопець мандрував світом і всіх, кого тільки міг, закликав берегти природу, боротися проти зла. Він розповідав про небезпеку бездумних вчинків, які назавжди можуть знищити земну красу. І повіривши його словам, Єва вирішила, що все життя допомагатиме іншим, піклуватиметься і захищатиме скривджених людей і бездомних тварин. Вона не захотіла  розповідати про свої добрі справи, бо вважала, що так роблять лише хвальки, що дбають про почесті і славу. Але згадавши веселого і розумного юнака, згадала і свою молодість, і його обіцянку повернутися, як тільки скінчиться боротьба проти зла.