XII

Ми швидко летіли туди, де ховається сонце, мовби боячись випустити його з поля зору. Було якесь дивне, незрозуміле тривожне передчуття: мені постійно здавалося, що за нами хтось стежить, тож час від часу озиралася назад. Хвилювалася, чи не нашкодять Злодіяльники молодому лісу, чи не забруднять знову річки та озера, чи не підірвуть якусь фабрику, чи не намовлять людей знову випробовувати ядерну зброю.

 Я сильніше притиснула до грудей руки, в яких ще залишалися насінинки дерев-велетнів. Ми прямували до Африки, і нарешті на власні очі я побачила безкраю пустелю Сахару. Вона виявилась такою ж величезною, як море, але замість води тут – безмежні хвилі піску, бархани і дюни. Як і на морі, тут бувають бурі, тільки піщані, які засипають цілі міста. Щороку Сахара збільшується, росте, висушує нові й нові території. Сухі хвилі піску зупинити важко. Молоді тоненькі деревця не можуть протистояти палючій пустелі. Тому чарівне насіння вкрай потрібне тут: тільки прадавні дерева-титани втримають Сахару у її палючих берегах.

Мої друзі носили воду у підготовлені для насінинок ямочки, а я вкидала у вологий ґрунт малесенькі чорні горошинки. Пройшло кілька годин – і пустеля постала в оточенні могутньої лісової охорони. Тепер можна було висаджувати й інші рослини: спека їм уже не загрожувала.

Фірун закрутився вихором – і чорні дощові хмари з’явилися на небі та щедро оросили спраглу землю.

– Ти справжній господар на цій землі - знаєш, що їй потрібно, – похвалила Фіруна Чансуда.

– Дощ – це найважливіше в моєму краї. Недаремно мене назвали на його честь. Якби не вода з неба, я теж не вижив. Мій тато, вождь племені, часто повторює, що віддав би все золото і діаманти, яких тут безліч, за чистий струмок води біля селища, – сумно згадав хлопець.

 – Гадаю, тепер усе зміниться. Дерева захистять твій народ від спеки. Тільки вам ще треба облаштувати криниці з водою…

 Заплющивши очі, я почула шум прохолодної води. Там, глибоко у пісках, безліч струмків, річок і навіть озер! Приклавши руку до землі, відчула, що саме в цьому місці буде найкраща криниця з джерельною водою.

 Абхей швидко і легко, мов дитячий конструктор, склав із нашої навігації копач і вирив колодязь. Звідусіль до нас бігли люди, вони дивувалися великим зеленим деревам і ховалися у прохолодній тіні. Та справжнім щастям для африканців стало джерело питної води. Обклали його камінням та оберігали якнайбільшу цінність свого племені.

А ми продовжували працювати. Всюди, де я відчувала воду, хлопці копали нові й нові криниці. І враз наш суперкопач застряг на кількаметровій глибині і голосно загудів. Подумалося, що сталася поломка. Та коли підняли його, то в залізних кігтях ковша побачили ще один великий кристал. Він був схожий на знайдений у Чорнобилі і так же пульсував промінням, але мав жовтий сонячний відтінок. Звідки він тут узявся, ніхто не знав. Знахідку поклали у торбину, і на тому наша справа в Африці завершилася.

Відповідальність відтепер лягла на плечі самих мешканців гарячого континенту. Люди доглядали за деревами, висаджували нові і, як скарб, берегли криниці. Хворих на вірус самознищення тут не лишилось: усіх вилікувала прохолодна, цілюща вода із земних глибин. На жаль, усвідомити її справжню цінність  вдалося це лише тоді, коли майже втратили цю життєдайну рідину. Зате хто, як не африканці, розкажуть тепер про цінність води і життя!