X

Несподівано пролунав дзвінок. Це до нас обізвався дідусь «Маяк».

 – Ви молодці! Прекрасно впоралися з непростим завданням. Тепер я не сумніваюся, що вам під силу змінити Землю! – радів він. – Ще раз переконуюся, що вас вибрано недаремно. Бо діти – це найкраще, що має людство. І тепер ви повинні летіти на континенти, у різні куточки світу, де маєте виконати головне завдання: розшукати енергетичні кристали землі і відновити екопромінь – могутній природний щит планети. Шість життєдайних кристалів розкидані на різних материках, та, як стало відомо з таємних джерел, один уже викрали Злодіяльники. Після цього свої дорогоцінні кристали Земля переховала, і знайти їх зможуть лише обрані. Якщо виникнуть запитання – я завжди на зв’язку!  Хай щастить і – до зустрічі, мої юні агенти!

Так, без затяжних прощань, сказавши лише про головне, закінчив наш координатор, який ще при зустрічі проявив, як на нам здалося, свої трішки дивні манери. Та ми до цього ставилися з розумінням, адже було ясно, що в такі скрутні часи оборонці Землі мають думати лиш про те, як урятувати життя на планеті. Тож, глянувши ще раз один на одного, але вже якось по-іншому, по-дружньому і навіть по-рідному, ми усміхнулися. Спільна справа дуже зблизила нас. Ми вже почувалися єдиною командою. І ось – треба розлучатися.

 – На мене вже давно чекає Білий Ведмідь. Час вирушати у найхолодніші куточки землі і засівати їх своїм сніговим морозним танцем, – промовила ескімоска Юічу.

 Обійнявшись із нами на прощання, дівчинка сіла на свій універсальний снігохід і полетіла на далекі полюси.

 – Ми ще обов’язково зустрінемось! – витираючи сльози і махаючи вслід рукою, гукнула Мерседес. – Мені теж пора до моєї спекотної Австралії. Та я не знаю, хто допомагатиме мені.

 – Тобі допомагатимуть всі, але будь обережна, бо ворожі агенти добре навчилися маскуватись під звичайних людей. Вони постійно замислюють щось лихе, – попередила Чансуда, яка серцем відчувала тривогу. – Довіряй живій природі. Птахи і звірі ніколи не підведуть. 

– Дякую! Поспішаю допомогти континенту, який я дуже люблю, – відлітаючи на незвичайній парасольці, відповіла дівчинка.

 – А моя батьківщина – велика різноманітна Азія, – сказала Чансуда і розгублено додала: – Невже я там буду одна?

– Зовсім ні! Я і Зихао будемо твоїми напарниками, – запевнив Ашот і, підійшовши до Зихао, по-дружньому обійняв його за плечі. Той привітно усміхнувся у відповідь.

 – Добре, хлопці, але час у дорогу, – по-командирськи мовила Чансуда. – Шлях у нас далекий, тому треба рушати!

– А його можна скоротити, – запропонував Зихао. – Візьмімося за руки і телепортуймося!

– Справді, так буде значно швидше, – погодилися друзі і в ту ж мить щезли.

– Я теж мушу поспішати, бо Америки дві, а я – один! – як завжди, весело озвався Білл.

– Бувай, Білле! Ми сумуватимемо без тебе, – за всіх відповіла Грета.

– Не сумуйте! Невже забула, що ми завжди на зв’язку і в будь-яку мить можемо допомогти один одному, – розкриваючи свій щит, заспокоїв хлопець. – До зустрічі, друзі!

 Фірун збирався летіти до Африки, а Абхей – до Індії.

 – Та ж нам майже по дорозі! Чом не об’єднати зусилля? Разом якось веселіше! – запропонував останній.

– Справді! Одна голова добре, а дві – краще! Ну, дівчата, бувайте! Побачимося! – і хлопці на дельтоплані і скейті знялися в піднебесся.

Залишилися ми удвох з Гретою. У нас був спільний маршрут, спільна мета, спільні інтереси і мрії. І хоч досьогодні ми не знали одна одну, та швидко розговорилися в дорозі. Взявшись за руки, ми бадьоро вимахували крильцями. У Грети вони були точнісінько такі, як мої, тільки жовтого сонячного кольору.

Пролітаючи над морем, знову звернула увагу на дивний острів, над яким була раніше і де каміння скидалося на зуби у пащі морського монстра.

Я вгледіла, як чиясь темна горбата тінь шмигнула між двома стесаними брилами. Це неабияк здивувало, адже навколо – сотні кілометрів води і жодного плавзасобу. І тут мої цікавість і допитливість перемогли.

– Давай глянемо, що там внизу на острові, – запропонувала я Греті і за руку потягла її донизу.

Ступивши на землю, жестом звеліла подрузі мовчати, і ми крадькома підійшли до щілини між скель. Там справді був якийсь замаскований таємний вхід. Стало якось моторошно, а серце закалатало так, мовби відчуло, що саме час чимдалі забратися від цього загадкового місця.

Передчуття не обіцяли нічого доброго, але ми вперто спускалися кривою горбистою стежкою, що вела у міжскелля.

Раптом за слизькою мокрою стіною почувся голос. Тихенько визирнувши з-за рогу, ми побачили людиноподібних істот. Вони не дуже скидалися на людей. У свої дванадцять років я таких, принаймні, ще не бачила. І було їх шестеро. Руки і ноги в них – як у звичайних людей, а от великі круглі животи і дугоподібні спини мали неприродний, навіть огидний вигляд. Шкіра у них така бліда, що було видно, як під нею циркулює кров та з яких кісток складається основа черепа. Голови – маленькі, очиці – великі, випуклі, налиті кров’ю. Вдягнуті ці створіння у чорні плащі, а поруч на столі лежали чорні капелюхи.

 Незнайомці розмовляли тоненькими писклявими голосами. Підслухавши, ми дійшли висновку, що це дуже лихі створіння. Не інакше, як Злодіяльники, про яких говорив дідусь «Маяк», а цей острів, схоже, їхній таємний штаб.