VI

– Марто, тут наші шляхи ненадовго розходяться. Я мушу летіти у невідкладних таємних справах, – підвівши голову, я побачила мого любого, хорошого Блу.

– Ти мене покидаєш? Чому? Побудь зі мною!

Мені стало так сумно від його слів, бо саме завдяки цьому блакитному метелику я повірила у свої мрії.

– Маю невідкладне завдання. Не хвилюйся, ти все зможеш! Головне – вір! До зустрічі! – він змахнув шовковими крильцями, злетів високо у небо і став його частинкою.

– Хай щастить! – прошепотіла я навздогін.

 Вузенькою стежкою під високою кам’яною стіною, де на однаковій відстані по колу розташовувалися броньовані великі двері, повільно рухалися члени таємної організації – кожен шукав свій герб. За кілька хвилин стежка майже спорожніла, і ми побачили двері з зображенням людини у позі лотоса, в оточенні рослин і тварин. Це означало баланс і гармонію всього живого.

– Нам сюди! – показав на двері Фірун, який ішов попереду.

Ми ступили всередину стіни і опинилися на широких сходах, що вели до глибокого підземелля. Ні, це було зовсім не моторошне місце. На стінах не лазили павуки, а під ногами не сичали отруйні змії. Навпаки: на стелі рядами світилися яскраві ліхтарі, і ми повільно спускалися звивистими східцями. Час від часу нас обдавав прохолодний вітерець, який вилітав із глибини підвалу.

Нарешті всі опинились у просторій кімнаті. Це приміщення було схоже на пункт керування NASA, звідки спостерігають і бачать усе, що діється у світі. Чесно кажучи, я й гадки не маю, який вигляд має той центр аеронавтики, але, думаю, приблизно так.

Всю центральну стіну займав величезний екран. Посеред приміщення округлою довжелезною дугою стояв заставлений приладами стіл. Він був всипаний кнопками, вимикачами, покажчиками з цифрами та стрілками біля них. Окремо стояло добротне м’яке крісло, розвернуте до монітора головного комп’ютера. Справа на стіні висіла електронна карта Землі, яка показувала все, що діється у літосфері, гідросфері та атмосфері. А з лівого боку кімнати виднілися ще одні зачинені двері.

Аж ось крісло розвернулося на дев’яносто градусів – і ми побачили людину. Це був дідусь із сивою довгою бородою, вдягнений у простий лляний сіруватий костюм. На ногах – плетені з вербової кори тапці. На голові блищала лисина, і лише над вухами сивіли пасма білого волосся.

Дивлячись на нього, я пригадала давнє фото прадідуся, одягненого точнісінько так, як цей.

 – Вітаю вас, юні агенти! Нарешті, нарешті я дочекався! – усміхнувся він і, розпростерши руки, підвівся з крісла, швиденько підійшов та обійняв, наче рідних, кожного з нас. У його туманних старих очах  було стільки доброти і мудрості!

Ми з нетерпінням чекали детальної розповіді про важливість нашої подорожі сюди, адже саме ця людина, як не важко було здогадатися, й була зв’язковим. Та дідусь несподівано почав із розповіді про свій непростий шлях у багаторічній боротьбі за долю планети:

– Усе своє довге життя я борюся зі Злодіяльниками, – без знайомства за чашечкою чаю, без зайвих запитань перейшов він до справи. – А почалося все з часів Першої світової війни, коли я, десятирічним хлопчиком, уперше побачив, що таке зброя масового ураження. Я дивом уцілів під бомбами. Сиротиною вештався серед руїн. Трохи підрісши, працював у госпіталях на лінії фронту, допомагав переносити і доглядати поранених солдатів, які здебільшого не могли відповісти, за що та проти чого воюють. Люди ставали живими мішенями для тих, хто жадав влади і прагнув керувати світом, – для Злодіяльників. Ці людиноподібні створіння мали лиш одне бажанням – скорити світ і контролювати все і всіх. І хоч війна давно скінчилася, вони й нині продовжують свою руйнівну місію. Тому виникла невідкладна потреба протистояти цьому всепожираючому злу. Винаходи у галузі хімії, фізики, кібернетики, механіки чомусь почали використовувати не на добро, а на знищення. Із початком технічного прогресу почалася дія страшного вірусу, яким заразили людство, – самознищення. Я не пам’ятаю, як усе почалося, та одного разу на вулиці вечірнього Лондона побачив бездомного пса, чимось дуже схожого на мене: такий же мокрий від дощу, без дому, без сім’ї, без сенсу життя. Я спостерігав за сотнями змучених людей, що поверталися після виснажливого робочого дня. Зачинені у темних цехах, вони роками не бачили сонячного світла, і все задля того, щоб заробити на шматок хліба. Таке похмуре існування придумали Злодіяльники, щоб ніхто не помітив початку екологічного забруднення.

Купивши булочку, я сів на сходах під собором Святого Павла, а мій новий знайомий присів поруч. Я відірвав йому шматок хліба, якого й сам скуштував уперше за два дні, і ми тихо жували свою вбогу вечерю. Я повністю поринув у сумні роздуми про те, чи можна жити без війн, убивств, нищення і горя. Адже вся історія людства – це постійні війни і боротьба за виживання. Та раптом мої роздуми перебив якийсь хриплий голос: «Ти хочеш змінити світ?» Оглянувшись довкола, я нікого не помітив, окрім собаки, що пильно дивився мені в очі. «Пси не розмовляють. Напевно, почулося», – подумав я, проте голос пролунав знову: «Розмовляють усі, тільки мало хто їх чує…» З роззявленим від подиву ротом я глянув на дворнягу, що сиділа поруч. «То що, ти хочеш спробувати змінити світ?» – повторив собака. Наче з газетної шпальти, пес прочитав печальні мої роздуми, а я завмер. Довго сидів, оціпенівши. А отямившись, зрозумів: це – підказка, знак долі, це – те, задля чого варто жити, бо жити – значить, приносити користь, іти вперед і долати всі перешкоди. «Я не хочу марно існувати! – прошепотіло у відповідь моє внутрішнє Я. – Зло ніколи не зупиниться з власної волі. З ним постійно треба боротися».