V

Мені стало жаль нашу красиву блакитну планету. Навіть уявити не могла, що вона в такій великій смертельній небезпеці і що існують створіння, які прагнуть її знищити. Як можна руйнувати власний дім? Цього я не могла зрозуміти. Та уважно вислухавши мовця, набралася сміливості додати:

 – Мені здається, що навіть одна людина може змінити світ! Серце, сповнене добра і любові, здатне творити чудеса, а віра у чудо перетворює чудо в реальність. Не можна стояти осторонь, опустивши руки, навіть не спробувавши щось змінити. Ми просто повинні врятувати наш спільний дім – Землю! Це наш обов’язок!

Цими словами я передала всі почуття, які переповнювали мене останнім часом, і щиро вірила, що все можливо. Хлопці та дівчата, які сиділи обіруч, підходили й обіймали мене за плечі, тиснули руку і знайомилися.

– Ти молодець! Я думаю так само, треба спробувати! – промовив уже знайомий хлопчик з Африки. – Моє плем’я вже три роки не бачило дощу. Ми ходимо по воду за кілька десятків кілометрів. Струмки і ґрунт, розташовані покрай нас, забруднені нафтою, яку багатії видобувають незаконно. За гроші люди здатні знищити все, а так не повинно бути. І якщо вже нас вибрали з мільйонів, то це щось має значити! Я народився сьомою дитиною у своїх батьків, а лишився єдиною. Мене врятував дощ, що несподівано пішов з неба, і на його честь дали мені ймення Фірун.

 – Вітаю тебе! – озвалася рудоволоса з веснянками на носі і щирою усмішкою дівчинка. – Мене звати Грета, я живу у Швеції. Ти мені одразу сподобалась, тільки-но увійшла. Гадаю, ми подружимо, бо маємо спільне завдання і спільну мету, обоє любимо природу і віримо в чудеса. «Навіть одна людина може змінити світ», а нас – десятеро!

Грета була вища ростом і трішки старша, з блискучими, сповненими добра та надії синіми очима.

 – Ти просто прочитала мої думки! Я завжди мріяв про подвиги! – зізнався хлопчик років чотирнадцяти. Він був атлетичної статури, з дужими м’язами на руках, але невисокого зросту.

– Ти з Індії? – спитала я.

– Так, з Мумбаї. Як ти здогадалася? – з цікавістю глянув він на мене.

– Просто в тебе цятка на лобі і дуже гарний яскравий одяг. Як тебе звати?

– Абхей! Це означає – хоробрий.

– Сподіваюся, так і є! Хоробрим треба бути завжди! – усміхаючись промовила я.

Наше знайомство відбувалося дуже швидко. Чи можливо за десять хвилин знайти стільки друзів та однодумців? Тепер я знаю: так!

– Я – Мерседес, тільки, будь ласка, правильно став наголос. З Австралії. Знаєш, де це?

«Ця дівчина якась не така», – про себе зауважила я. Та, як виявилося згодом, вона знімається у кіно та рекламі, тому й манери у неї кінозіркові!

– Здогадуюсь, де це, – півжартома відповіла я.

Вона потиснула мені руку і по-дружньому, злегка обняла за плечі.

– От побачиш, людство одужає! Бо добро завжди перемагає! Я дуже щасливий бути в такій команді! Правда, ще не знаю, що робитиму, але передчуття надихає! До речі, я – Білл зі Штатів, а ти – Марта з України? Радий, дуже радий знайомству!

Не чекаючи відповіді, цей блідий худорлявий хлопець попрямував далі – знайомитися з іншими. Великі окуляри з товстенними лінзами і ноутбук під рукою свідчили про його захоплення. І згодом це підтвердилося: Білл – юний обдарований програміст і винахідник, який постійно щось вигадує, пише комп’ютерні програми. Різні чудернацькі штуки наче оживають, скоряючись його рішенням.

А тиха і спокійна Чансуда була з Тайланду. Дівчинка за своєю національною традицією вклонилася при знайомстві і сором’язливо поглянула мені в очі:

– Дай руку, – попрохала вона і поклала мені в долоню незвичайний камінець-талісман на кольоровому ланцюжку. – Я знайшла його на дні моря перед тим, як прибути сюди. Упевнена, він пасуватиме до твоїх зелених очей та приноситиме удачу.

– Чансудо, дякую за подарунок! – захоплено вигукнула я.

Камінець виблискував усіма відтінками зеленого. Для мене це особливий колір, адже зелений, так казала мені бабуся, – це колір життя.

Дівчинка Юічу – ескімоска. Ця арктична раса людей дуже нечисленна. Ескімоси потребують захисту і турботи. Юічу вперше опинилася так далеко від рідного дому, і її враженням від побаченого не було меж.

– Невже таке буває? Тут просто фантастично! Тільки б не було це сном, бо я зовсім не хочу прокидатися! – з посмішкою на вустах повторювала вона. Ми обнялись і привітали одна одну зі спільною благородною метою.

Останній учасник нашого знайомства теж був винахідником, точніше – юним авіаконструктором. Він постійно щось креслив і записував в альбомі.

– Я з Вірменії, – підійшовши, озвався він. – Ашот. А ти?

 – Марта!

Я подала йому руку.

 – Мені подобається малювати літальні апарати і конструювати їх. У горах сильні вітри, тому легко літати, – одразу поділився він своїм захопленням.

 – Я теж обожнюю літати і так само люблю вітер, – сказала я. Ми одразу порозумілись.

 І лише хлопчик із Токіо тримався осторонь нашої веселої компанії. Складалося враження, що це не дитина, а дорослий у дитячому тілі. Бо як у десять років можна сказати: «Це неможливо!»?