IV

– Скільки тобі років? – запитала я хлопчика, що сидів праворуч. Він був дуже смаглявий, з кучерявим охайно заплетеним у дрібненькі косички волоссям, великими чорними очима, що світилися добротою та приязню, і пухкими губами, які в цю мить розпливлись у широкій посмішці:

 – Мені тринадцять. Я із сонячної Африки.  Звати мене  Фірун. А ти хто?

 – Марта...

Мені хотілося продовжити знайомство, але пролунав гучний звук мікрофона:

 – Прошу уваги! Дуже рада вітати всіх вас на надважливому засіданні організації живих істот «Ядро»!

Уважно глянувши у той бік, звідки лунав голос, я розгледіла стару, велику, як наш круглий дерев’яний стіл на кухні, грифову черепаху з товстими лапами та зморщеною, витягнутою вперед шиєю. Повільно повертаючи голову, вона пильно оглядала трибуни. А дивитися було на кого! У нижньому ряду сиділи слони, леви, зебри, броненосці, пітони, горили, вовки, кенгуру, зубри та інша звірина. Верхні поверхи займали різноманітні птахи, метелики, комахи й інша дрібнота з таким же правом голосу, як і в сильного орла чи гостродзьобого яструба. Із басейнів стирчали голови дельфінів, акул, китів, лососів, оселедців, щук, вугрів та інших мешканців рік, морів та озер.

Після невеличкої паузи стара черепаха продовжила:

– Я маю на гадці почати нашу зустріч з важливого звіту, сформованого та узагальненого внаслідок чітких, пильно перевірених спостережень і розрахунків. Кожен із вас, прослухавши звіт, зможе оцінити і зробити власні висновки щодо важливості цієї інформації.

Отже, ні для кого не є секретом, що наша планета існує завдяки чіткому балансу усіх її елементів. Мільйони років день змінює ніч, Земля обертається навколо Сонця, після зими приходить весна, потім літо, а далі – осінь. Так було завжди. Кожному виду, кожній істоті відведено чітку роль у безкінечному ланцюгу взаємного існування, а порушення цієї системи призводить до непоправних наслідків: зникають цілі види життя, приходять невідомі віруси і хвороби, відбувається збій у співіснуванні.

 Останнім часом ми спостерігаємо дивні зміни. Природні стихії агресивно реагують на безвідповідальність одного з видів. Небо не дає дощу там, де він дуже потрібний, і заливає там, де його не чекають. Ліси, які називаємо легенями планети, безслідно зникають. Земля задихається від нестачі чистого повітря, пекучі сонячні промені безперешкодно проникають через великі озонові діри і безжально спалюють усе живе.

У нас є докази, що Злодіяльники, які прагнуть знищити Землю і з якими ми постійно воюємо, винайшли новий вірус, який інфікує людей і програмує їх на самознищення. Зібрано безліч фактів, що підтверджують це. Бо як іще пояснити такі жорстокі і безтямні вчинки, таке недбальство до природи і до себе самих? Подумайте лиш: як можна їсти усіляку хімічну гидоту, годувати нею власних дітей і вважати це смачним? Або – залишити купи сміття на берегах річок і лісових галявинах та щоразу шукати чисте місце для відпочинку?  Або – висушувати озера чи забруднювати їх, проте сліпо шукати нові цілющі джерела? Аби підтвердити слова про зараження людства, розглянемо факти, зібрані нашими агентами по всій планеті. Можливо, хтось іще не знає, але в Тихому океані формується вже не острів, а цілий материк із пластику, використаного й викинутого людиною. Цей плавучий острів смерті – моторошне місце для птахів і риб, в’язниця, з якої немає виходу. Великі сімейства морських мешканців благають про допомогу. Задихаючись від нестачі повітря, вони помирають у страшних муках, бо вибратися з такої величезної пастки під силу лише найвитривалішим. На жаль, цих страждань ніхто не чує...

Раптом із басейну озвався Дельфін:

 – Пані Черепахо, якщо дозволите, я розповім про це детальніше і засвідчу ваші слова власними болючими спогадами.

– О, так-так, розкажіть! – погодилася Черепаха. І Дельфін продовжив:

 – Пригадую свою дружну родину. Коли ми гуртом плавали в неосяжних океанських водах, грались та веселилися. Не було жодного передчуття небезпеки – і враз невідомо звідки з’явився цей острів смерті. Опинившись під кілометрами сміття, ми, задихаючись від бруду, намагалися випірнути зі страшного лабіринту, але сили танули від нестачі кисню. Сміття ранило плавники, чіплялося за хвости, забивало очі, сітками тягнуло на дно. Ми намагалися розсунути той спресований непотріб, але все марно. Тоді загинуло багато моїх родичів, а мені неймовірно пощастило: течією віднесло від смертельної пастки. Я чув, як мої брати і сестри кричали від болю, благали про допомогу і плакали, а я нічого не міг вдіяти. Як несподівано помітив корабель. З усіх сил я стрибав перед судном і кричав до людей: «Допоможіть! Будь ласка, почуйте! Врятуйте! Ми гинемо! Закиньте сіті та виловіть свій бруд, оцей пластиковий непотріб! Заберіть хоч частину оцих огидних пляшок або хоча б ті, які щойно ви кинули у воду!..» Та людські істоти весело тицяли пальцями у мій бік, клацали фотоапаратами і щось вигукували. Я зрозумів, що допомоги сподіватися марно. Кажуть, люди найрозумніші на землі, але я в цьому дуже сумніваюся...

 Дельфін сумно похилив голову і мовчки пірнув на дно водойми. Як йому було змиритись із втратою рідних?

 Запанувала мовчанка, але згодом її обірвала Черепаха:

– Клімат на Землі змінюється з величезною швидкістю, наші експерти не встигають прораховувати прогнози. Та хто краще розкаже нам про глобальне потепління, як не Білий Ведмідь?

Усі обернулися до ложі, схожої на величезний холодильник із відчиненими дверима. Всередині лежав сніг, а кондиціонери працювали на повну потужність. Там сиділи північний олень, морж, пінгвін, морський лев та інші представники холодного континенту. Білий Ведмідь поважно підвівся і так рикнув, що тривожний відгомін покотився далеко-далеко за межі Колізею: