III

Ми летіли над землею з неймовірною швидкістю, залишаючи позаду різні країни, обминаючи сніжні шапки гір та схожі на киплячі казанки морські безмежжя, що булькали та пінилися водночас.  І враз, десь над Середземним морем, я просто здригнулася: «Мама не знає, де я!». Це ж треба бути такою безвідповідальною, щоб нічого не сказавши рідним,  блукати невідомо де! Вона, моя рідна турботлива мама, напевно, вже хвилюється! Серце голосніше закалатало у грудях: «Треба повертатися назад!». Від такої думки мої крильця стали рухатись повільніше, і я почала стрімко падати донизу, кружляючи у повітрі, наче листочок, що, зів’явши, відірвався від дерева і летить у безвість. 

   Метелик Блу, озирнувшись, одразу помітив моє падіння, швидко підлетів і, підтримуючи за плечі, плавно опустив на якийсь маленький острівець між безмежжям бурхливих вод. Навколо стирчали кам’яні брили, наче гострі зуби якогось морського монстра. Центр острова нагадував роззявлену пащу, а смуга коричневого піску стежкою-язиком зникала у темному закутку печери між двома великими каменями.  Можливо, хтось інший цього й не помітив би: острів – та й годі. А з моєю бурхливою фантазією усе завжди здається дивним і незвичайним.

– Що сталося? Технічна поломка? Але такого ніколи не траплялося! – схвильовано оглядав Блу мої опущені крила.

– Я не попередила маму. Вона буде хвилюватися. Мені треба повернутися додому...

 Метелик усміхнувся і заспокоїв:

 – Ти ще не знаєш найголовнішої особливості нашої організації: коли працюють агенти «Ядра», то час у світі завмирає. Ніхто не помітить і не запідозрить чогось незвичного, бо це стосується безпеки усіх і всього, це стосується життя нашої планети.

Відповідь прозвучала так загадково, що мені закортіло швидше все побачити. А Метелик продовжував:

– Не хвилюйся: ти знову опинишся біля своєї річки у рідному селі якраз у той час, коли злетіла зі мною. Звичайно, якщо все піде за планом.

– За планом? – насупивши брови, пронизливо глянула на Метелика Блу, бо ця невідомість, попри шалену цікавість, трішки бентежила. – За яким ще планом?

 – Ти про все дізнаєшся на засіданні, а зараз слід поспішати. Марто, вір у диво – і мрія ніколи не згасне у твоєму серці. Довіряй власній інтуїції. Що вона тобі зараз підказує?

 – Мені здається, краще спробувати, ніж ховатися від страху під ліжком! –жартома відповіла я.

 – Знаєш, добре, що ти хвилюєшся за своїх рідних. Відповідальність – чудова риса характеру. Та зараз краще зберися з силами, вдихни на повні груди повітря, розправ свої великі блакитні крила і лети за мною. Незабаром ми будемо там, де нас чекають.

Через півгодини ми приземлились у неймовірно гарному, казково-фантастичному куточку планети. Я не можу сказати, де саме, бо це моя перша далека подорож. Тому найкраще сказати – десь на планеті Земля!

Велетенські дерева сягали підхмарної висоти, здавалося – торкалися неба. Вони були такі широченні, що навіть десяток людей, взявшись за руки, не змогли б обійняти хоч одне з них. Крізь густе гілля пробивалися лагідні промінчики сонця і всіма барвами виблискували на яскравих  квітах з тонкими солодко-свіжими ароматами.

У цьому гаю були чудернацькі мешканці: незграбні веселі слони, розкішно вбрані павичі, високі плямисті жирафи, грайливі, як котики, леви  і ще багато хто.

Смішні мавпенята висіли на ліанах догори лапами і ласували бананами. А коли помітили гостей, то привіталися:

– Кау! Кау!

– І вам хорошого дня! – відповідала я.

 Їхня мова була простою і зрозумілою, наче вони казали це українською. Але що за дивовижа?  Невже я розумію мавпячу мову?

– Ти все ще дивуєшся? – спитав Блу, тріпочучи крильцями поруч зі мною. – А хіба ж не про це ти мріяла? Невже не знаєш усім відомої істини – мрії збуваються, а неможливого немає! Усе на землі має свій голос, і я дуже радий, що ти розумієш нас.

 Моєму захопленню не було меж. Зелені, жовті, сині і картаті папуги з цікавістю спостерігали за прибулою дівчинкою, що несміло ступала ледь помітною між трав лісовою стежкою. Руді лисенята з пухнастими хвостиками наввипередки перебігали доріжку, ховались у густих заростях папороті і з цікавістю визирали звідти, настобурчивши пухнасті вушка.

 Високі скелі, порослі густими килимками моху, пускали зі своїх кам’яних фортець прохолодні цілющі водопади, біля підніжжя яких дзеркалами лежали кришталево чисті озера. Я дивилася на рибок, які там плавали, і не могла повірити, що це дійсність. Було таке враження, наче споглядаю спецефекти в якомусь фантастичному фільмі. Аравани, Барбуси, Пунтіуси, Неончики, Склярії, Гурамі та Псевдотрейси – це назви лише кількох видів, які я запам’ятала, знайомлячись із привітними риб’ячими родинами. І ніколи не подумала б, що риби такі балакучі! Перебиваючи одне одного, вони наввипередки розповідали про неймовірні підводні красоти; про скарби затонулих кораблів; про сотні втрачених родичів, яких ловили люди, щоб, як звичайні прикраси, продавати по всьому світу у тісні задушливі акваріуми.

На жаль, Блу постійно квапив мене, бо засідання от-от мало розпочатись. Тому, вибачившись перед рибками, ми швидко покрокували далі.

 – Дівчинко, лови горішки! – почулося десь згори.

Я підвела погляд і побачила трьох маленьких рудохвостих білочок.