ІІ

Повз мене пролітає синій Метелик, якого я бачила декілька годин тому.

 – Оце так зустріч! Не сподівалася знову тебе побачити! Привіт!

 – Привіт! – відповідає Метелик.

– О-о-о! Ти розмовляєш?! Невже? Такого ж не буває! А може, це мені сниться?!

 – Марто, я не розумію, чому ти здивована.

 Та я, перебиваючи співрозмовника, швидко торохкочу далі:

 – Знала! Я завжди це знала! Ну, звісно, розмовляєш! Що ж тут дивного?! Я так і знала! – емоції переповнюють мене. Я лечу поруч із блакитним Метеликом, який розмовляє і розуміє людські слова! Ущипніть мене, бо хоч якою сміливою може бути фантазія, та коли щось подібне трапляється насправді, то просто втрачаєш будь-які орієнтири.

Так, я зараз заплющу очі, видихну, заспокоюсь, припиню цей каламутний потік думок – і все стане на свої місця. Раз… Два… Три… Ху-у-у-х-х... Усе! Заспокоїлась!

 – Марто, що з тобою? – знову чую м’який тихий голос, схожий на шум стиглих колосків. – Ти хочеш спати? Тобі погано? Чим я можу допомогти?

 – Дякую. Зі мною, здається, все гаразд, – відповідаю, а подумки додаю: «Якщо таке можливо».

 Оглянувши усе навколо, побачила, що ми зависли у повітрі над квітучим льоном. Вітер принишк. Навкруги панує тиша. Але жодного пояснення тому, що відбувається, мій розум знайти не може. Він тільки видає шматочки інформації, яку вкладають у дитячі голови дорослі: «Люди не літають...», «Комахи лише дзижчать, у тому числі й метелики...», «Море – це вода, а море льону – це поле...», «Засинати о дев’ятій годині вечора...», « Каша корисна для дітей...».

 – Марто, заспокойся! Дозволь швидко усе пояснити, тому що часу залишилося дуже мало. Треба встигнути за сонцем, бо воно скоро сховається за горизонт…

 Метелик був серйозний і наче чимось стурбований. Його маленькі чорні оченята пильно дивилися на мене, а лапки потирали одна одну (люди інколи так потирають руки, коли хвилюються). Ритмічно помахували крильця, та це не відволікало його від розмови.

– Моє ім’я – Блу. Я таємний агент всесвітньої організації живих істот «Ядро», яка займається захистом і збереженням Землі. Сьогодні на надзвуковій швидкості я прибув з іншого кінця планети спеціально до тебе.

І він почав розповідати, що впродовж декількох останніх років агенти «Ядра» таємно перевіряли і тестували усіх людських дітей за кількома критеріями: високі розумові здібності, доброта і співчуття, уміння бачити навколо малопомітні деталі, працелюбність, імунітет до всіляких інтернет-хвороб, здатність сприймати нове і надзвичайне, рівень дитячої фантазії та сміливості.

– Марто, я  вітаю тебе! – продовжував він. – Ти увійшла до десятка дітей, котрі представлятимуть людство у нашій організації. Чесно кажучи, вас чекає багато роботи, адже стільки клопоту, як від людей, більше немає від жодних живих істот! Думаю, ти вже помітила у себе за спиною пару механічних крил. Вони допоможуть швидко перелітати з місця на місце, виконуючи різні важливі завдання. Знаю, ти вже давно маєш передчуття чогось неймовірного і надзвичайного. Це ще одна твоя особлива риса – відчувати майбутнє.

 Тож на балаканину часу немає: краще один раз побачити, ніж сто разів почути. Якщо ти готова поринути у вир яскравих пригод та небезпек, якщо хочеш приносити користь і бути важливою часткою живої планети, то лети за мною. Зовсім скоро почнеться надзвичайне засідання таємної організації «Ядро».

Уся ця інформація хвилею пройшла по мені з голови до п’ят. У якийсь момент від мене втекли всі слова, і я не могла вимовити жодного. Але й запитання «Що робити?» не виникло. Наче ракета, я помчала за Блу назустріч сонечку!