І

– Доню, ти куди біжиш? – гукає з порогу мама.

– Я швиденько, лише туди і назад! Скоро повернуся! Не хвилюйся! – кричу їй у відповідь. А ноги несуть мене все далі й далі по шовковистій зелені пахучих літніх трав.

– Гляди ж, а то знову не пообідаєш! Капелюха, капелюха надягни, бо сонце дуже гаряче! – продовжує гукати вслід моя найдорожча у світі матуся, та, не почувши відповіді, повертається назад у хату.

А я біжу!.. Не минає і кількох хвилин, як усе забувається. Я поринаю у безкрайній світ власних фантазій, у квітуче розмаїття, у мрійливі вигадки-небилиці. Цікаво, а білі хмаринки, що у небі, такі ж смачні, як солодка вата, чи такі холодні, як морозиво? Куди вони пливуть і пливуть? Їх, десь там, наче хтось постійно колотить, як гончарську глину, й ліпить різні чудернацькі фігури казкових істот. Ось ця, наприклад, схожа на голову велетня, а та – наче снігові замети, за якими ховається сонце. Ось пливе хмарина-корабель із величезними вітрилами у вигляді сердець, далі – біла черепаха тягне за собою кілька хмаринок-подушок. Он – велетенське стадо білих небесних ягнят повертається назад до своєї далекої кошари.

Замріяно дивлюся увись. Як раптом маленький шматочок неба, кружляючи у просторі, плавно почав опускатися до землі. Легенько махаючи крильцями, чіплявся за повітря. «Якась дивина», – подумалось, та, придивившись пильніше, помітила, що це метелик. Одразу й не пізнаєш, такий уже він гарненький, блакитно-небесний! Покружлявши над моєю головою, він тихенько спустився прямісінько мені на ніс! «Невже я схожа на квітку?!» – подумала й затамувала подих, аби не сполохати. Очі зійшлися на Метелику, що сидів на моєму носі і  легенько тріпотів крильцями.

 «Привіт!» – обізвалася до нього. Але непроханий гість схопився і злетів назад у небо, нічого не сказавши на прощання.

Так, мені вже дванадцять років, і я чудово розумію, що метелики не розмовляють! Ні метелики, ні квіти, ні риби... Але (тільки хай це лишиться між нами) інколи мені здається, що це не зовсім правда. Просто ми не вміємо слухати. Адже буває навіть таке, що люди не чують нічого, крім власних думок та проблем, і не розуміють один одного.

 Сьогодні чудовий літній день, і я, розплівши русяву довгу косу, біжу до струмка, сідаю на березі під вербою і плету віночки з різних лугових квітів: жовтих пухнастих кульбабок, білоголових ромашок, рожевої конюшини та синьооких волошок. У таких прикрасах я стаю, наче мавка: барвистий віночок на голові, вінок-намисто на шиї дуже пасують до мого вбрання, а квіткові браслети на руках – як коштовність.

Мені здається, що я лугова царівна і от-от злечу над землею. Кружлятиму і милуватимуся казковою природою навколо, а безмежний простір – то моє безцінне багатство. Я вірю: одного дня станеться щось особливе, щось надзвичайне, щось дуже важливе. От, знаєте, буває таке дивне передчуття, а пояснити його словами ніяк не вдається. Буває серденько швидко-швидко затріпоче, – і принишкне. Або радість наповнить груди. Або якась незрозуміла тривога.

Я люблю все, що є на землі, але мені хотілося б більше спілкуватися з птахами та рибками, розуміти голос шумного лісу, подружитися з левами та ведмедями, дізнатися таємниці гір та океанів. Часто уві сні я літаю аж над хмарами, де від захвату перехоплює подих. Торкаюся руками веселки, пірнаю на дно коралових рифів, стаю частинкою веселої зграї ластівок,  а дельфіни, знайомлячись, відкривають мені свої імена.

Із віночком у руках біжу додому, де чекає мене матуся. До речі, звуся я Мартою. Народилася в березні, восьмого числа, і стала, так би мовити, подаруночком мамі від тата у Міжнародний жіночий день. Вже декілька років мій тато працює за кордоном, тому мало буває вдома. А коли він приїжджає, то це найбільше свято для всіх нас – наче Різдво чи Великдень, тільки, на щастя, не раз у рік.

Мама має диплом інженера, та у нашому селі він їй не знадобився. Колись вона працювала у місті на великій атомній електростанції. У нашій сім’ї четверо дітей. Обидві старші сестрички навчаються в університеті, а брат пішов служити до армії і мріє стати військовим.

Нині – літні канікули, та відпочивати у нашій родині ніхто не збирається: дівчата поїхали на роботу, яку знайшов їм тато, а брат… Про це краще мовчати, бо у війську лише таємниці! 

Я у сім’ї найменша. Моя матуся завжди зі мною вдома. Вона тяжко хворіє. Пам’ятаю, як ще недавно у нені було довге русяве волосся, як у мене. Іноді вечорами я гралася, вигадуючи різні модні зачіски для неї. Мама дивилася на себе у дзеркало, весело сміялась, а потім обнімала і цілувала мене у щічки.

Усе змінилося... Через тяжку недугу волосся зникло, мама стала худенька і бліда, часто молиться і гірко плаче у своїй кімнаті. У її великих сірих очах біль і тривога. Вона  приховує свій сум за люблячою посмішкою. Я все розумію, та як допомогти, на превеликий жаль, не знаю. Намагаюся веселити і радувати її хорошими оцінками та подарунками, які роблю власними руками. Сьогодні – це віночок з квітів! Матуся пригортає, цілує мене, та чомусь із її  очей знову капають гарячі сльози. Я витираю їх долоньками.

 Але всі тривоги і хвилювання залишаються за дверима, коли біжу на вулицю. Мене манить безкрайній мальовничий простір, де забуваються, зникають, розвіюються між хмар усі переживання і тривоги, де приходить відчуття, що все буде добре.

Живемо ми у невеличкому селі Великі Ланцюговичі. Ця назва дуже давня і нагадує про ланцюги, в яких колись вели людей у неволю. Це дуже сумна історія,  тому не будемо її згадувати. Центральна вулиця села, схожа на довгий полотняний рушник, що простягся майже на дев’ять кілометрів. А парканчики біля хат різнокольорові і, наче кільця ланцюга, міцно тримаються один за одного: і простенькі дерев’яні штахети, і металеві кольорові огорожі, і ковані залізні паркани, і звичайна алюмінієва сітка, і навіть величезні муровані стіни. Стоять вони міцно і несуть свою варту вдень та вночі.