4

Пронизливо свистів чайник. Шкварчала розігріта сковорідка. Чайна ложка видавала характерний звук, б’ючись об стінки кружки. Він не одразу зрозумів, що відбувається, коли відкрив важкі повіки. Перевів погляд на вікно. Крізь фіранки пробивалось проміння холодного осіннього сонця.

–Ви прокинулись? – почувся голос. – А я хотіла уже вас будити. Вочевидь, сильно вчора втомились.

–А ти, що тут робиш? – брови Андрія зсунулись на перенісся.

–Сніданок готую, – здивовано усміхнулась Єва, немов би це нормальне явище, господарювати на чужій кухні.

–Як ти потрапила всередину?

–Двері були відчинені.

–Я...

Андрій добре пам’ятав, що закривав їх. Згадав і дивну нічну гостю. Він глянув на підлогу, шукаючи докази її присутності. Але мокрих слідів не було.

–Ти... – хотів було запитати священник, але передумав. Все було якимось дивним.

«Може це всього лиш сон»? – майнуло в голові.

Утоплениця виринула, як образ його уяви. Адже така незвична подія, у будь якому випадку, залишає слід у людській свідомості.

–Я б радила вам йти вмитися, – дівчина постукала вказаним пальцем по зовнішній стороні зап’ястя, мовляв уже час.

–Котра година?

–Майже одинадцята.

–Ого! – вигукнув Андрій і зірвався з ліжка, а тоді зрозумів, що він лише в трусах і знову сів, прикрившись ковдрою.

Єва усміхнулась, а очі блиснули дивними вогниками. Схоже ніяково було лише священнику.

–Яку каву п’єте? Заварну чи розчинну? – запитала дівчина. – Я не була впевнена чи снідаєте ви. То ж приготувала одразу і яєчню.

Андрій сів за стіл. В одязі він відчував себе куди комфортніше. Хоч погляд дівчини досі був досить дивним. Андрій сказав би – похітливим. Єва просто таки поїдала його очами. Але священник намагався не зважати на це і посьорбував гарячу каву.

Опісля взявся за омлет. Їв з апетитом.

–Смачно? – запитала дівчина і її рука ковзнула по столі до його руки.

Андрій відсахнувся і підвівся. Він, монах, не звик до жіночої уваги. А особливо такої однозначної.

–Пора йти... – розгублено забелькотів він. – Уже час.

На похорон зібралось всього кілька десятків людей, що для села надто незвично. Схоже слова баби Ірки, про несприйняття парафією священника, були правдою.

Андрій провів обряд поховання і коли труну опустили в землю, взяв лопату, щоб опечатати гріб. Він зробив засічки на протилежних краях ями зі словами:

–Опечатується до другого пришестя господа нашого, Ісуса Христа.

Коли священник робив останню засічку, його охопило дивне відчуття. Немовби хтось прискіпливо дивиться на нього. Андрій перевів погляд на могилу Орисі. Вона стояла там. В мокрому одязі, з вологим світлим волоссям і синюшним тілом. Навіть з відстані він бачив діру у щоці і пусту очницю. Запекло в грудях. Андрій похитнувся і відчув, як нога ковзає по дошці, провалюючись в могилу. Він уже почав вивертатись, щоб хоч якось втриматись, але точно б полетів униз. Враз відчув руки, які обхопили зап’ястя та вхопили за плечі. Хватило незначного зусилля, яке б допомогло Андрію знайти опору для другої ноги. Він зляканими очами глянув на Єву.

–Я тримаю, – сказала вона. – Все гаразд. Зробіть крок назад.

Люди завовтузились, почали перешіптуватись, за спиною священника.

Андрій послухав поради дівчини, а тоді подивився на могилу Орисі. Нічого незвичного. Немов би і не було нікого.

–Профура, – почувся позаду голос баби Ірки.

Вона сплюнула невдоволено, кинувши зневажливий погляд на Єву.

–Цей також довго не проживе.

–Ясне діло.

–Смертник, як і попередній.

–Тому що це прокляття.

–З такими темпами до нас не приїде більше жодний священник.

Залунали тихі голоси, коли люд почав розходитись.

Андрій не знав, що і сказати. Його немов би в ступор ввело від почутого. Він розгублено глянув на Єву. А дівчина тримала священника за руку і ніжно гладила її.