3

Хата і справді досить швидко прогрілася. Принаймні подих не супроводжувався парою. Та й руки уже на потрібно було ховати у кишенях.

Андрій пройшовся кімнатами, щоб познімати з дзеркал простирадла. Він навіть і не пам’ятав навіщо це роблять, коли покійник у хаті. Священник не відчував якогось дискомфорту, але оскільки йому доведеться пожити тут якийсь час, то вже краще без завішаних дзеркал. Андрій підійшов до останнього, вмонтованого у стару шафу. Він взяв простирадло за край і швидким рухом стягнув. У дзеркалі відбилось вікно і пітьма за ним. Андрію здалось, що він побачив чиєсь обличчя з того боку. Лише на мить. А тоді воно зникло, розчинилося в густій темряві ночі.

Священник швидким широким кроком вийшов на вулицю. Постать зникла за рогом хати. Андрій метнувся туди, але годі було щось розгледіти. Вже надто темно було навколо.

–Хто ти!? Навіщо ховаєшся, якщо вже прийшла, чи прийшов!?

Він постояв ще якусь мить, але відповіді не дочекався. Андрій незадоволено зітхнув і пішов у хату. Зачинивши двері, він глянув на підвіконня. Підняв горщик з Алое, взяв ключ і замкнув двері. Не те, щоб він боявся, але так було спокійніше. Село зустріло його дуже дивно, якщо не сказати більше.

Після вечірньої молитви, Андрій вмостився у ліжко. Було воно досить старим, але неймовірно зручним. Чи може йому так здалось, через втому. Адже заснув, майже, миттєво. І спав міцно до четвертої ранку. Доки не прокинувся від дивних звуків. Одразу й не зрозумів чи сон це, чи на яву. Андрій сів і прислухався. Десь в іншій кімнаті скрипнула підлога. Раз, другий, третій. Священник звівся на ноги і повільно почав рухатись до дверей. Враз він відчув, що вступив у щось мокре. Андрій клацнув вимикачем. Загорілось світло. Мокрі сліди вели до ліжка. Всередині неприємно залоскотало, серце застукотіло частіше.

Знову скрипнула підлога у сусідній кімнаті. Андрій глянув у слабо освітлене приміщення. Світла жіноча постать пройшла повз. Метрів за п’ять. Не більше. Але він не зміг її розгледіти. Немов би розмита пляма промайнула перед очами.

–Хто ти? Як увійшла? – кинувся слідом священник.

З коридора долинуло схлипування, а тоді плач. Тихий, майже нечутний. Протяжний і такий жалісливий, що аж шкріб по серці.

Андрій вийшов у коридор. Він подивився на відчинені вхідні двері. Тоді перевів погляд на дівчину, яка сиділа у кутку, обхопила піджаті до грудей ноги руками і обперла на коліна голову. Спочатку священник подумав, що це Єва. Але світле волосся дало зрозуміти, що це хтось інший.

–З вами все в порядку? – запитав Андрій, хоч і розумів на скільки безглуздо звучали його слова. – Я можу чимось допомогти?

У відповідь лише схлипування. Священник помітив, що поруч з дівчиною розлилась калюжа води і зрозумів, що це вона залишала після себе мокрий слід.

–Ви промокли. Ходімо. Я зроблю теплого чаю і зателефоную вашим родичам.

Андрій потягнувся до неї, але та відсахнулось, стрибнула на рівні ноги і закричала:

–Ні! Більше ніколи! Не торкайся!

Дівчина подалась вперед. На її обличчя впало світло із сусідньої кімнати. Воно було абсолютно бліде, синюшне. У щоці зяяла діра, оголюючи зуби. Око, з того ж боку, було відсутнє. Лише жахлива пуста очниця.

Андрій відсахнувся. Подих перехопило і важкий згорток підійшов до горлянки.

–Ні! Ніколи не торкнешся! – її голос був утробний, холодний, крижаний до дзенькоту, немов би з іншого світу.

Священник відчув, як тисне у грудях. В голові запаморочилось. Повітря стало зовсім недостатньо. Він намагався вхопити його, але марно. Зрештою все поплило. Андрій зробив кілька кроків дозаду, поки не обперся в стіну. Руки неконтрольовано царапали грудну клітку, яка нестерпно пекла.

–Ні! – останнє, що почув Андрій.