2

Андрій зайшов у хату. Він втомлено зітхнув, зняв рясу і повісив її на вішак, поруч з дверима. Дорога була важкою. Добирався майже увесь день і, ледь не одразу, на парастас. Всередині було досить холодно. Вочевидь, опалювання вимкнули. У повітрі відчувалась вологість і болотистий запах ряски. Такий насичений, що Андрію здалось, немовби він стоїть на березі водойми.

Священник оглянув простуваті кімнати, а тоді важко сів на диван. Він не вимагав особливого комфорту для себе. Звик, за роки монашого послуху, до мінімалізму. Щиро вірив, що багатство не потрібне у цьому світі. Не бачив у ньому сенсу. Скільки б не мала людина, із собою не забере. Таким принципом керувався.

Раптом почувся гучний стук у двері, а одразу за ним скрип старих завіс.

–Отче, – пролунав з коридора голос.

–Так, – втер обличчя Андрій, щоб хоч трішки прогнати дрімоту. – Заходьте.

У кімнаті з’явилась жіночка років сімдесяти. З-під темної хустини виглядало акуратно зачесане біле, немов сніг, волосся.

–Мене звати Ірина. Бабою Іркою в селі кличуть, – вона втягнула носом повітря. – Вибачайте за холод. Ми насправді не думали, що хтось приїде з ночівлею. Зараз, як буває? У священників і автомобілі є. А у нашій глушині ніхто б і зупинятись не захотів. Ось зараз газовий котел запущу. Годинка, друга і буде тепло.

Гостя переминаючись із ноги на ногу, немов качка, пошкандибала до комори. За якусь мить вона повернулась і добродушно усміхнулась.

–Якщо буде занадто жарко, скрутіть температуру, – сказала вона.

–Дякую, – кивнув Андрій.

–Я й поїсти принесла, – жіночка поставила на стіл невеличку корзинку. – Тут чай в термосі, кілька канапок і випічка. Ви ж голодні мабуть?

Священник не відповів. Але відчув, як завурчало в животі.

–Поки ви ще не вбулись, я, з вашого дозволу, накрию на стіл, – метушилась гостя. – Вранці чогось теплого принесу. А зараз хоча б цим переб’єтесь. Але, якщо маєте бажання, я пізніше ще чогось принесу?

–І на цьому вам вельми вдячний. Буде досить і чаю з канапками, – сів за стіл Андрій.

–Смачного, – зайняла місце навпроти Ірина.

–Дякую.

–Ось такі у нас трагічні дні, – схрестила мозолисті пальці на руках гостя.

Священник не відреагував і жіночка продовжила далі. Вона подалась вперед і зашепотіла, ніби хтось міг її почути.

–Ви виглядаєте чесною людиною. Ви ж монах?

–Так, – звів від несподіванки брови священник.

–Отець Дмитро також був монахом. А от той, який був до нього…

–Отець Лук’ян?

–Так, саме так. Він не був монахом, але і не одружувався. Так от, що я хотіла сказати. Я по погляду можу розпізнати людину. Ви знаєте, що в очах віддзеркалюється душа?

–Чув таку теорію, – відсьорбнув чаю Андрій.

–Отець Лук’ян був добрішої душі людина. З великим і відкритим серцем. А от отець Дмитро ще з першого дня видався мені підозрілим. Очі його...

–Так, так, – закивав священник. – Дзеркало душі.

–Вірно. Так ось. Очі його були злі. Злі та хитрі. Немов би щось приховували. Ніхто у селі не прив’язався до нього. Якось усі навіть сторонилися. Окрім мене. Як би там не було, він - божа людина. Посередник між господом і людьми. Він проводив, щотижня, сповіді і причастя. А найчастіше до нього ходила покійна Орися. І її подруга Єва.

–Що ж у цьому поганого, коли молодь тягнеться до Бога?

–Я не кажу, що це погано. Але, як то говориться, що занадто, то не здорово. Така поведінка наштовхує на думку, що гріхів мали дівулі занадто багато.

–Про це не вам судити.

–Звичайно. Я і не суджу. Лише говорю те, що думаю. Зрештою, Орися почала ходити до нього частіше за інших.

–До чого ви ведете розмову? – насупив брови Андрій.

–Ні до чого не веду, – не мов би і не говорила усіх попередніх слів, вдала Ірина. А тоді підсунулась ще ближче і заговорила ще тихіше: – Я живу через вулицю. Вік такий, що сон не бере, та й часто в туалет стаю. Вночі, напередодні, як я знайшла мертвим отця Дмитра, я бачила на власні очі дівчину, яка виходила з хати. Струнка, худорлява. А таких у нас небагато. Всього двійко було – Орися і Єва. А зосталась одна.

–Ви поліції розповідали?

–Звичайно. Ту молодицю мали б допитати, але...

–Мала алібі і на тілі священника не знайшли слідів насильницької смерті. Вірно?

Ірина махнула рукою, мовляв вам не зрозуміти.

–То чого ж роздумувати?

–А, якщо та Євка отця задушила?

–Від такого інфаркти не трапляються, – твердо відповів Андрій і відсунув чашку з якої пив чай. – Дякую за вечерю. Але думаю вам уже час йти.

- Ви ж її бачили сьогодні?

Андрій не відповів.

Ірина піднялась, роздратовано фиркнула і попрямувала до виходу. В дверях зупинилась, розвернулась і буркнула:

–Теперішня молодь – це суцільні грішники. Сплять з ким попало і де попало. А її родинонька ще та. Особливо мати. Не дарма Бог такою страшною хворобою нагородив. І донька не далеко втекла. Ось побачите, коли вона до вас, божого чоловіка, почне клини бити. Моліться богу, щоб змогли врятуватися. Повія!

Останні слова Ірина майже вигукнула. Вона вийшла, голосно грюкнувши дверима.

Андрій помасував скроні великим і вказівним пальцями правої руки і відкинувся на спинку крісла. Не міг повірити в те, що почув. Як у такому невеличкому селі знаходиться місце для людської ненависті.