1

Рейсовий автобус, голосно гуркочучи і викидаючи клуби чорного диму з вихлопної труби, покотився геть. Він маневрував поміж вибоїн, що утворились на залишках асфальтованого шляху, поки не зник за поворотом. Старенький «ЕТАЛОН» потонув поміж багряних дерев лісу, який ховав у собі тонку смужку дороги.

На зупинці залишився, всього лиш, один пасажир. Він вийшов із рейсового автобуса і оглянувся навколо. Важкі свинцеві хмари висіли низько над землею. Здавалось от-от вони розійдуться і з них хлине вода. Тонни води. У повітрі пахло дощем.

–Отче, – окликнув хтось позаду.

Він обернувся. Завитками світлого волосся на його голові грав прохолодний вітерець. Ясно-блакитні очі священника зміряли худорляву дівчину, на перший погляд, років двадцяти. Вона тримала велосипед і ніяково кидала погляд карих, майже чорних, очей у землю.

–Ви отець Андрій? – запитала дівчина.

–Саме так, – кивнув той, поправляючи білий комірець. – А ви?

–Мені доручили зустріти вас. Дядько вибачався, що не зміг приїхати. У його автомобіля проблеми з карбюратором. Не вдалось навіть подвір’я покинути. Заглох, – знизала плечами дівчина.

–Як вас звати?

–А, ви це мали на увазі? – її щоки вкрилися багрянцем. – Єва.

–Приємно познайомитись, – на обличчі священника вималювалась щира усмішка.

–Навзаєм.

–Ну, що ходімо? Напевне, нам разом не вдасться їхати велосипедом? – пожартував священник.

–Цим, нажаль, ні, – кинула погляд на двоколісний транспорт Єва. – До села близько трьох кілометрів. Покладіть сумку і валізу в корзину.

–Дякую, – приязно кивнув отець Андрій. – Вони не важкі. Тут кілька буденних речей, ряса, а у валізі усе необхідне для обрядів. Та все одно, з вільними руками пересуватись куди зручніше.

Спочатку йшли мовчки. Єва, здебільшого, дивилась чи то в землю, чи то в бік дерев та кущів, які росли обабіч дороги. Священник уважно розглядався навколо, милуючись неймовірно красивою природою. А осінь вплела у неї власну, неповторну чарівність.

–Отже, як це сталось? – зрештою запитав священник. – Я звичайно чув дещо. Але хотілося б дізнатись версію тих, хто тут живе.

–Наше село зовсім невеличке. І те, що трапилось, стало для нас усіх шоком. Орися була моєю однокласницею. У нас школи немає. Тож кожного дня ми проходили цей шлях, до зупинки і назад, разом. Протягом одинадцяти років. Потім, ми поїхали у місто. Там відівчились. Планували залишитись, але моя мама захворіла раком. Батько уже давно п’є. Я не могла її залишити на нього. Тож повернулась. Орися ж приїжджала на вихідні, на свята, або у відпустку. Я і не помітила, що з нею щось не так. Вона поводила себе абсолютно нормально. А тоді... – голос Єви зірвався. Вона схлипнула, змахуючи рукавом сльозу. – Її тіло знайшли у ставку. Орися залишила записку, у якій просила пробачення через те, що мусить усіх покинути. Поліція не виявили складу злочину. Похорону, як такого, не було. Священник відмовився проводити обряд хоч, як не просили рідні. Та й все село.

–Нажаль такі правила, – зітхнув Андрій. –  Церква забороняє відспівувати в таких випадках покійників.

–Знаю, – сумно кивнула дівчина. – А третього дня, після того, як поховали Орисю, помер священник. Коли він не прийшов на Службу Божу, люди затривожились. Він полюбляв запізнюватись, але щоб на годину. Такого не було ніколи. Парафіяни пішли до нього додому. Там його і знайшли. Мертвим. У ліжку. Дві смерті за кілька днів. Коли топиться двадцяти однорічна дівчина, сповнена радості в житті, яка мала далекоглядні плани і коханого в місті. А за короткий час помирає чоловік тридцяти п’яти років. І причиною стає інфаркт. Це незвично і не лише для такого маленького села, як наше.

–Тут і не посперечаєшся, – зітхнув священник. – А отець...

–Дмитро.

–Так. Дмитро. Як давно він у вашій парафії?

–Зовсім мало, – махнула рукою Єва. – З кінця травня. Після того, як помер отець Лук’ян. Він у нас відправляв років, якщо я не помиляюсь, п’ятдесят вісім. А йому було чи то вісімдесят вісім, чи то вісімдесят дев’ять. Хорошою був людиною.

–Зрозуміло.

–Тепер ви будете нашим священником?

–Не думаю. Мене відіслали, щоб відспівали отця Дмитра. В терміновому порядку. І замінити його на певний час.

Єва зупинилась, коли вони проходили повз цвинтар. Дівчина дивилась на свіжу могилу. Вона була поруч із огорожею, далеко від інших.

–Навіть хреста не поставили, – схлипнула Єва. – Лише стовпчик із табличкою.

Андрій промовчав. Він не хотів говорити очевидне, не хотів ще більше засмучувати дівчину. Через якусь мить Єва пішла далі. Священник попрямував слідом. Йшли мовчки, поки не зупинились поруч з церквою.

–Тіло отця Дмитра там, – кивнула на храм дівчина, а тоді перевела погляд на невелику хату поруч. – А це дім для священника. Можете освоїтись перед парастасом. Бувайте.

–І тобі щасти, – кивнув священник. – А ключі?

–В хаті на підвіконні. Під горщиком. Але навряд чи він вам знадобиться. У нас мало хто зачиняє двері. Навіть на ніч.