Розділ 23. Вибір Євгенії

Серце лабіринту не було ні печерою, ні підземною залою. Воно нагадувало невелику вітальню, де пахло свіжим хлібом, яблуками й чистою білизною. Євгенія впізнала бабусину квартиру раніше, ніж побачила знайомі вишиті штори. На столі стояла чашка трав'яного чаю, поруч лежала книжка з закладкою. За вікном світило літнє сонце. Кімната була такою живою, що вона мимоволі зробила крок уперед.

— Женечко, ти змерзла? — покликала Жоржина з кухні. — Зачекай, я тобі наллю теплого.

Євгенія зупинилася. Всеволод і Катя стояли за порогом, але з їхніх голосів залишився тільки глухий шепіт. На мить їй захотілося забути все: архіви, смерті, холодні камені. Пройти до кухні й побачити бабусю живою. Просто поставити запитання, на які бракувало часу за життя.

Жоржина вийшла до неї у світлому кардигані. Обличчя було таким, яким Євгенія пам'ятала його до хвороби.

— Ти дуже схудла, знову забуваєш їсти? — запитала вона і простягнула руки.

— Ви не вона, — сказала Євгенія, відчуваючи, як зрадницьки здригається голос.

— А яка різниця, якщо я можу залишитися? — відповіла постать. — Ти ж хочеш розповісти мені, ким стала. Хочеш сказати, що закінчила університет із відзнакою. Я можу бути тут стільки, скільки треба.

Євгенія заплющила очі. Будинок не погрожував. Він уперше говорив мовою її найпотаємнішого бажання. Вона згадала роки, коли соромилася просити бабусю затриматися біля ліжка, бо вже була дорослою. Тепер хотіла б віддати за один такий вечір багато чого і на це й розраховував голос.

— Я хочу, — сказала вона. — та не можу примусити її повернутися.

На підлозі з'явилася кругла темна пляма. Із неї піднімався сьомий стілець, на якому знову не було нікого. На його спинці воронові бракувало ока. Поряд лежало перо і чистий аркуш.

— Підпиши, — попросила постать Жоржини. —  і всі, кого ти втратила, зможуть лишитися. Клавдія й Орися більше не помруть. Марія побачить доньку. Олекса не проведе дитинство в темряві.

Євгенія уявила це так ясно, що їй забракло повітря. Три сестри грали в саду; Марія сміялася; Олекса біг сходами, старшаючи разом зі своїми ровесниками. А вона сама сиділа за великим столом поміж них - не як чужа спадкоємиця, а як частина великої родини, в якій ніхто нікого не втратив.

Потім помітила дрібницю. За святковим столом не було Каті. Всеволода також. Усі спогади були ідеальними, але в них не залишилося місця для теперішнього. Майбутнє, яке пропонував маєток, складалося тільки з виправленого минулого.

— Де мої друзі? — спитала Євгенія.

— Вони ніколи не страждали б через тебе, — відповів голос. — Ти можеш зробити так, щоб ваше знайомство не відбулося. Тоді ніхто нічого не втратить.

— Але я втрачу їх.

Жоржина повернула голову. На секунду її очі стали порожніми.

— Ти вибираєш випадкових людей замість власного роду?

На розірваній половині аркуша Євгенія побачила маленьку пляму чорнила. Вона нагадувала листок, що падає з дерева. Ця дрібниця повернула її в день похорону Жоржини. Тоді вона стояла поруч із матір'ю й думала тільки про слова, яких не сказала. Хотіла перепросити за мовчання в останній телефонній розмові, запитати про сестер, сказати, що боялася старої жінки й водночас дуже її любила. Будинок запропонував позбавити її цього болю та якщо стерти нерозказану розмову, зникне і любов, яка робила її такою важливою.

— Я залишу собі це, — сказала Євгенія порожній кімнаті. — навіть те, що не встигла і воно моє.

За дверима Всеволод назвав її дитячим прізвиськом, яке знав тільки він. Це був дрібний, недосконалий спогад: вона колись сердито заборонила так себе називати. Проте тепер у цьому слові було стільки тепла, що дім не зміг підмінити його голосом жодного померлого. Євгенія відчула, як слабшає тяга сісти за сьомий стілець. Вона більше не мусила вибирати між минулим і майбутнім. Могла носити обидва в собі, не обіцяючи належати жодному з них повністю.

Коли постать Жоржини востаннє простягнула до неї руки, Євгенія не відштовхнула її й не обійняла. Вона просто сказала:

— Я сумуватиму, але жити буду. І цих двох речей достатньо.

Євгенія згадала, що в психології існує різниця між проживанням втрати і спробою її скасувати. Людина може згадувати, говорити, плакати, шукати нові сенси, але не здатна повернути минуле в незмінному вигляді. Дім запропонував саме скасування: стерти все, що болить, навіть якщо разом із болем зникне теперішнє. Вона відчула вдячність до свого болю - дивну, незручну, але справжню. Він нагадував їй, що бабуся існувала не лише в портреті, а в її житті. «Я не стану щасливою через забуття», — прошепотіла Євгенія. «Я хочу навчитися жити, пам'ятаючи». Порожнеча за сьомим стільцем відповіла довгим незадоволеним видихом.

— Ні, — відповіла Євгенія. — Я вибираю живих та пам'ять про мертвих, які мають право залишитися мертвими.

Стілець ударився об підлогу. Вікно розсипалося на чорні уламки, за якими не було неба. Постать Жоржини посунулася до неї так швидко, наче кімната скоротила відстань. Євгенія не відступила.

— Якщо в тобі є хоч щось від бабусиних спогадів, ти знаєш: вона не захотіла б, щоб я віддала за неї Катю. Вона врятувала дитину тому, що людина важливіша за сімейне ім'я.