Розділ 22. Останній запис Жоржини

Сторінки щоденника були порожні, крім останніх. Жоржина почала запис словами: «Якби мені дали прожити все спочатку, я не стала б відважнішою. Я, мабуть, просто раніше визнала б, що боюся». Євгенія читала повільно, сидячи на кам'яних сходах. Поруч мовчали Катя, Всеволод і Марко. Навколо стогнав старий будинок, але слова залишалися на місці.

Жоржина розповідала про дитинство: як Клавдія вчила її читати, а Орися потай водила до стайні; як усі троє ховалися під столом, коли батько сердився; як Марія приходила до неї вночі й торкалася чола так обережно, мов сама не вірила, що має право це робити. Після смерті Марії Жоржина почала помічати, що слуги плутають дати й імена. Одні клялися, що Марія ніколи не була в маєтку. Інші боялися згадувати, що мала доньку.

«Я думала, що якщо відновлю рід, то поверну сестер, — писала вона. — У цьому була моя найбільша помилка. Я хотіла повернути не людей, а час, у якому вони ще були живими». Євгенія зупинилася. Ці слова ніби належали їй самій: після смерті бабусі вона теж не раз уявляла розмови, яких не встигла провести.

Жоржина згадувала свої обряди, свічки, книги, символи на підлозі. Спочатку вони були спробою захисту. Згодом вона почала домовлятися з домом, пропонуючи йому власні спогади замість чужих. Їй здавалося, що якщо достатньо багато віддати, дім насититься. Але голод не мав дна. Він лише ставав досвідченішим у тому, як переконувати людину віддати ще.

Потім у записі з'явився Олекса. «Я знайшла його не під брамою. Почула плач за дверима, які не відчинялися роками. За ними лежала дитина, жива і голодна. Я не знаю, чия вона була. У нашому домі забагато людей загубили імена, щоб я мала право вигадувати їй родовід. Я назвала його Олексою, бо так звали мого діда з материного боку, про якого мені розповідала Марія. Це було ім'я людини, а не титулу».

Катя витерла очі рукавом. Всеволод обійняв сестру за плечі. Марко дивився на щоденник так, ніби кожне речення було одночасно докором і можливістю прощення.

«Я не врятувала Клавдію. Не зупинила тих, хто згубив Орисю. Не наважилася вчасно сказати правду про Марію. Але коли взяла дитину на руки, зрозуміла: я не можу знову обирати між родом і людиною. Людина має бути першою». Далі йшов опис семи років у лабіринті, втрат пам'яті, безсонних ночей. Жоржина писала, як усе важче було згадати обличчя матері, але легко - температуру маленької долоні.

В одному місці почерк раптом змінився. Літери стали кривими, нерівними. «Сьогодні забула, як пахне весна. Це страшніше, ніж забути дату та хлопчик засміявся, коли побачив метелика. Якщо він побачить наступну весну на волі, це було недаремно».

Євгенія закрила очі. Вона довго думала про Жоржину як про загадкову стару, яка приховала від неї жахливу спадщину. Тепер бачила людину, що помилялася, боялася, іноді робила погані вибори, але врешті навчилася ставити чуже життя вище за фамільну гордість. Це не знімало з Жоржини відповідальності, проте робило її зрозумілою.

Останній запис стосувався Євгенії. «Я дивилася, як вона росте і боялася, що будинок уже запам'ятав її ім'я. Тому я не навчала її наших обрядів, а навчала її питати «чому». Вона сердиться на моє мовчання та правильно робить. Можливо, колись саме ця сердитість приведе її до дверей, які я так і не відчинила».

У щоденнику була ще одна сторінка, приклеєна до обкладинки настільки щільно, що Євгенія спершу її не помітила. На ній Жоржина перерахувала речі, яких так і не змогла повернути: сміх Марії на сходах, запах ліків у кімнаті Клавдії, голос Орисі, коли та співала коням, перший ранок Олекси за брамою. Список закінчувався дивними словами: «Я більше не борюся за те, щоб усе пам'ятати. Я борюся за те, щоб не віддати іншим право вирішувати, що було важливим».

Євгенія переписала ці слова на чистий аркуш. Вона подумала про власну пам'ять: скільки дрібниць із дитинства давно зникло, скільки можна повернути лише завдяки розповідям близьких. Жодна людина не здатна сама тримати весь світ, і тому існують сімейні історії, листи, фотографії, друзі, які пам'ятають інші деталі. Маєток переконав Воронних, що пам'ять треба охороняти в таємниці і так ізолював кожного. Жоржина наприкінці життя зрозуміла протилежне: пам'ять живе, коли нею діляться, а не коли володіють.

Катя попросила прочитати ці рядки ще раз. Потім сказала:

— Якщо ми виживемо, я хочу записати розповіді людей із села і ті, що суперечать одна одній. Нехай кожен має право на свій голос.

Всеволод погодився. Він запропонував облаштувати кімнату в маєтку, де зберігатимуть не тільки князівські родоводи, а й історії прислуги, доглядачів, зниклих студентів. Вони говорили про це посеред підземелля та задум здавався майже неймовірним. Але так поступово народжувалося майбутнє, заради якого варто було вийти.

Євгенія затрималася на словах про бабусин страх. Вона завжди вважала Жоржину мовчазною й незламною, майже холодною. Тепер уявила її молодою жінкою, яка щоночі слухає кроки за стінами й усе одно встає, щоб нагодувати дитину. Не всі герої виглядають як переможці. Деякі просто приходять наступного дня, хоча попередній забрав у них частину сил. Їй захотілося сказати Жоржині, що та не мусила бути сильною щохвилини. Можливо, цього бабусі ніхто так і не сказав. Євгенія закрила зошит і торкнулася його корінця губами, як колись торкалася старої жіночої руки, прощаючись на порозі.

Євгенія пригорнула щоденник. Сльози котилися по щоках, але вона не ховала їх. Всеволод нічого не казав. Лише сидів поруч так близько, що вона відчувала його тепло. Їй не потрібні були пояснення в цей момент. Потрібен був хтось, хто не спробує поспішно зупинити її горе.