Розділ 21. Ніч без дзеркал

Першим зникло відображення у склі каплиці. Євгенія побачила темну поверхню, в якій більше не було її обличчя. Потім погасли екрани телефонів і також маленька срібна пряжка на Катиній сумці перестала відбивати світло. Всеволод увімкнув ліхтар, але промінь уперся в тінь, що стояла за два кроки, мов в оксамитову завісу.

— Він прибрав усі дзеркала, — прошепотіла Катя.

— Або зробив дзеркалом усе інше, — відповіла Євгенія.

Двері каплиці зачинилися. Замість звичного коридору перед ними з'явилися три проходи. У кожному стояла людина, котру хтось із них упізнав. Євгенія побачила матір, яка кликала додому. Всеволод - Катю, маленьку й перелякану, у воду біля старого млина. Справжня Катя побачила Євгенію в лікарняному ліжку, з обличчям, білим як простирадло.

— Це не вона, — сказала Євгенія, хоч голос у неї тремтів. — Ми маємо триматися разом.

— Ти завжди вірила своїм теоріям більше, ніж мені і тепер не повіриш, що я прийшла по тебе? — Мати в проході усміхнулася.

Євгенія згадала, як у дитинстві просила матір розповісти про Жоржину, а у відповідь отримувала коротке «пізніше». У ній прокинувся давній біль від недомовок. Постать використала саме його та реальна мати не могла знати слів, яких Євгенія боялася сказати сама собі і вона відвернулася.

Всеволод кинувся до уявного млина. Катя схопила брата за комір.

— Я тут! — крикнула вона. — Я давно виросла і якщо хочеш мене врятувати, спершу подивися мені в очі!

Він зупинився, у проході маленька Катя потонула без звуку, мов її стерли гумкою. Всеволод тремтів.

— Я пам'ятаю той день, — сказав він. — Ти справді впала у воду та я ледве встиг.

— Відтоді думаєш, що мусиш урятувати всіх від усього, — озвалася сестра. — та я можу бути поруч, не будучи малою.

Євгенія відчула, як від цієї простоти слабшає одна з пасток. Дім відбирав не лише обличчя, а він використовував ролі, до яких люди звикли, навіть коли вже не мусили їх виконувати. Всеволод більше не мав бути всемогутнім захисником; Катя не була безпомічною дитиною; сама Євгенія не була єдиною відповідальною за всі відповіді.

Вони вирішили рухатися разом, називаючи спільні спогади, які неможливо було підробити без запитань. Євгенія згадала старий млин та Всеволод заперечив її розповідь: вона ніколи не плакала через страшні символи, а сердито вимагала повернути ліхтар. Катя додала, що вона випадково замкнула всіх трьох усередині. Вони засміялися коротко, майже всупереч страху.

На одному з поворотів Євгенія раптом побачила себе у вікні підлітком. Там дівчина сиділа над книжками й плакала, бо не склала важливий іспит. Справжня Євгенія пам'ятала цей день і знала, як боляче їй тоді було. Примара розгорнула зошит і сказала: «Ти завжди повинна бути найкращою, бо ніхто не залишиться поруч». У цій фразі дім помилився: люди, які стояли тепер біля неї, ніколи не вимагали досконалості.

— Я могла помилятися, — відповіла Євгенія власному відображенню. — І можу зараз та це не робить мене негідною любові.

Всеволод озирнувся на її слова, але не став розпитувати. Просто стиснув її руку. Катя кинула коротке:

— Нарешті розумна думка від нашої відмінниці і всі троє засміялися настільки несподівано, що підліткове відображення зникло. Коли вони проходили далі, Євгенія відчула дивну легкість: можливо, справжній вихід із лабіринту починається тоді, коли перестаєш вимагати від себе неможливого.

Марко також спробував подивитися у вікно, але побачив там тільки темний ліс.

— Я боявся, що не зможу зрозуміти новий світ, — зізнався він. — За довге життя побачив стільки змін, але не дозволяв їм торкатися мене. Я залишався старим слугою, навіть коли давно міг стати вільним чоловіком. Якщо вийду, доведеться вчитися звичайних речей. Купувати хліб, говорити з незнайомими, чекати старості.

— Це значно складніше, ніж здається, — відповіла Катя. — Але ми навчимо, тільки без семирічних контрактів.

Біля останніх сходів Катя помітила на стіні маленький подряпаний напис: «Тут був хтось живий». Ніхто не знав, хто і коли його зробив. Вона торкнулася слів і всміхнулася. Ця людина не залишила титулу, прізвища чи прохання про порятунок, а лише свідчення свого існування. «Ми теж тут були», — сказала Катя. «І вийдемо», — додав Всеволод. Вони не стали писати нові імена поверх старого напису. Просто залишили поруч невелику риску олівцем, яку зробили разом. Це не був обряд, але кожен відчув: там, де можна спільно залишити слід і потім піти, дім уже не має повної влади.

На стінах проступали обличчя. Кожне усміхалося, мов хотіло приєднатися до розмови. Євгенія запропонувала правило: ніхто не йде за знакомим голосом, доки двоє інших не підтвердять, що бачать того самого. Якщо видіння зникає під спільним поглядом, воно не має права вести їх. Це не було магічним заклинанням. Просто спосіб не дозволити самотності зробити людину легкою здобиччю.

Марко раптом зупинився. Перед ним стояла дівчинка з ґудзиком на сукні - його сестра. Він простягнув руку, але сам відсмикнув її.

— Якщо ти справді вона, — сказав він, — ти не повинна повертатися тільки тому, що я досі винен.

Дівчинка посміхнулася, а потім стала дорослою жінкою. Її обличчя було невідомим, але очі лишилися тими самими. Вона кивнула й відійшла, звільнивши прохід. Марко заплакав, проте не рушив за нею. І в ту мить Євгенія подумала: можливо, тільки так можна любити мертвих - не вимагати, щоб вони залишалися заручниками нашого жалю.