Розділ 19. Сьомий портрет

У галереї великих портретів було шість рам. Євгенія перерахувала їх двічі, хоча пам'ятала слова Коваля про сьоме свідчення. Князь, Клавдія, Орися, Жоржина і двоє незнайомих жінок. Всеволод обійшов зал, простукуючи стіну руків'ям інструмента. Під одним із портретів звук змінився: глухий камінь раптом відповів порожнечею.

— Тут не штукатурка, — пояснив він. — Поверх старої перегородки зробили тонку фальшиву стіну. Якщо спробуємо зламати її навмання, можемо знищити те, що всередині.

Він попросив ножа для паперу, який передав Коваль. Повільно провів лезом уздовж шва, шукаючи місце, де пізніший розчин відділявся від старого. Робота тривала довше, ніж Катя могла витримати мовчки. Але Всеволод не поспішав. Він знав, як легко необережний рух перетворює сторічне свідчення на купу пилу.

Коли перший шар відійшов, під ним з'явився край темно-синьої фарби. Потім долоня, що тримала маленьку руку. Нарешті виднілось жіноче обличчя, спокійне і втомлене, з поглядом просто на того, хто стояв навпроти. На золотавій табличці внизу було написано: «Марія Соколівська-Воронна».

— Сьомий портрет, — видихнула Євгенія.

На полотні Марія стояла біля вікна, а за її спиною виднівся дитячий силует зі стрічкою у волоссі. Цей силует художник ледь намітив, мов боявся дописати. Євгенія торкнулася рами. Полотно було справжнім, із дрібними тріщинами старого лаку. Під нижнім краєм хтось прикріпив вузьку дерев'яну скриньку.

Всередині лежав перший договір роду. Не копія й не переписаний акт - пергамент із сімома печатками, на якому імена свідків стояли навколо кола. Шосте ім'я належало Марії. Сьома печатка залишалася порожньою. Поруч було дописано: «Відсутній свідок не може вимагати платні. Той, хто приписав йому ім'я, створив борг».

— Ось що вони приховали, — сказала Євгенія. — Угода не вимагала жертв від початку і хтось додав сьому сторону, щоб отримати владу над іншими.

— Леон знайшов місце, де можна було чути голоси померлих. Він хотів використати їх, щоб ніхто не сперечався з його спадковим правом. Але порожній голос не мав власного імені. Леон записав у договорі неіснуючого свідка й пообіцяв йому щось натомість. — Марко схилився над пергаментом.

— Чужі імена, — закінчила Катя.

На нижньому полі було дрібно зазначено: «Жоден господар не має права віддавати за іншого. Згода мусить бути добровільною». Євгенія відчула, як пазли склалися. Легенда про прокляття маскувала порушення дуже простого правила. Дім не міг забрати людське ім'я без згоди, тому навчився виманювати її нескореним страхом, скорботою, неправдивими обіцянками.

— Але як люди помирали? — запитав Всеволод. — Не кожен же добровільно віддавав себе.

— Ім'я — це не те саме, що тіло, — відповіла Євгенія. — Коли дім не міг отримати згоду, він використовував тих, хто мав владу у світі живих. Підкуп, обман, жорстокість. Смерті Клавдії та Орисі були людськими злочинами, схованими під містикою.

Полотно Марії ледь колихнулося. У її очах блиснуло щось схоже на схвалення та Євгенія не стала називати це привидом. Їй вистачало того, що хтось намагався заховати жінчине обличчя, а тепер воно знову існувало перед ними.

Всеволод не поспішав відходити від відновленого портрета. Він пояснив Євгенії, що шари штукатурки мають власний вік: старий вапняний розчин дихає інакше, ніж пізній цемент; дерев'яна рама міняє колір там, де її закривали від світла. Несподівано його ремесло стало для них мовою доказів. Будинок міг переписувати документи, міг говорити чужими голосами, але навіть він не завжди встигав приховати різницю в матеріалах. Це була маленька перемога звичайної людської уважності над бажанням усе пояснити чарами.

Євгенія згадала, як у дитинстві Всеволод намагався відремонтувати зламану табуретку, замість того щоб просити дорослих купити нову. Тоді Катя жартувала, що брат колись полагодить цілий замок. Вона усміхнулася, згадавши цю фразу тепер, і сказала йому. Він відповів:

— Я можу полагодити стіну, але не те, що люди зробили одне одному і це доведеться робити всім нам, по-своєму.

За портретом лежала ще одна записка Марії, загорнута в шматочок полотна: «Малюй мене такою, якою бачить дитина, а не такою, якою хоче бачити князь». Художник, певно, виконав прохання. Тому Марія на полотні дивилася не зверхньо, а прямо, трохи втомлено і дуже по-людськи. Євгенія вирішила, що портрет ніколи більше не висітиме в темному коридорі. Не тому, що він мав магічну силу, а тому, що приховувати обличчя матері було несправедливістю, якій нарешті можна покласти край.

Всеволод знайшов у рамі круглу заглушку. Вона не піддавалася, доки він не приклав до неї медальйон. Тоді заглушка впала і в долоню покотилася прозора кам'яна крапля. Вона була маленька, але здавалася важкою, наче в ній зберігалася ціла річка.

— Друге око ворона, — прошепотів Марко.

Камінь на мить показав інший зал: первісне підземелля без столу, без дзеркал, без голодної істоти. Люди приносили сюди свічки й згадували близьких. Голоси з темряви повторювали їхні слова, не претендуючи на життя. Потім з'явився Леон і поклав на порожнє місце ім'я, яке не належало нікому. Відтоді темрява захотіла, щоб її називали.

Катя побачила, як усе почалося, і вперше відчула не лише жах, а й гіркоту. Чи можна співчувати істоті, яка краде людей? Євгенія відповіла, наче вловила її думку: