Розділ 17. Марко Ілліч не старіє

На звороті фотографії стояла дата, яку Марко не хотів називати. Він довго роздивлявся її при тьмяному світлі, а потім сів просто на сходи. Євгенія помітила, що його тремтячі руки стали раптом молодшими на вигляд. На мить зморшки зникли, але повернулися, щойно він сховав долоні в рукави.

— Ви бачили все це, — сказала вона. — Не зі слів батька чи діда, а Ви були тут.

Марко не заперечував. Здавалося, найтяжче для нього було не сказати правду, а дозволити іншим вимовити її першими. Він зізнався, що народився значно раніше, ніж зазначено в посвідченні. У його родині поколіннями служили Воронним, а старший управитель умів розмовляти з дверима підземелля. Коли Маркові було сімнадцять, батько привів його до сьомого столу й наказав назвати себе хранителем. Він погодився, думаючи, що це означає тільки догляд за будівлею.

— Я віддав їм один день зі свого життя, — промовив він. — Один, як мені сказали, а потім виявилося, що день може тривати десятиліттями.

— Це не пояснює, чому ви допомогли вбити Орисю. — Всеволод стояв навпроти.

— Не пояснює, — замислено відповів Марко. — Я боявся втратити молодшу сестру. Вона захворіла і мені пообіцяли, що її біль зникне, якщо я покажу мисливцям прохід. Я не вистрелив, але привів смерть туди, де вона чекала, а коли повернувся додому, сестра мене не впізнала та у реєстрах не залишилося навіть її імені.

— Ви стільки років намагалися її знайти? — Катя присіла поруч.

— Спочатку, так. Потім шукав спосіб забути, що шукаю. Дім зробив мене старим на вигляд, але не дозволяв прожити власне життя до кінця. Щоразу, коли я відходив далеко, починав чути голос сестри в дзеркалах. Я повертався, бо вірив, що вона тут.

Євгенія відчула складне співчуття, яке не знімало провини. Ніхто не заслуговував такого покарання, але жоден біль не робив виправданим чужу смерть. Вона спитала:

— Чому Ви допомагаєте нам зараз?

— Бо Жоржина колись зробила для мого дому те, чого не зміг я. Вона шукала мою сестру серед відданих імен і не знайшовши вона не перестала називати її ім'я вголос, поки могла. Я пообіцяв одного разу допомогти її спадкоємцеві, коли той прийде сюди не за власністю, а за людьми.

Він дістав зі схованки маленький срібний ґудзик. На ньому було вигравіруване ім'я дівчинки. Не називаючи його, Марко поклав ґудзик до долоні. Навколо них почулися кроки. Хтось ішов коридором у легких черевиках і тихо наспівував стару дитячу пісню.

— Це вона? — пошепки спитала Катя.

— Може бути та тепер я знаю: якщо вона справді вільна, мені не потрібно тримати її тут. — Марко стулив губи. — А якщо це дім говорить її голосом, я більше не скажу йому «так».

На стіні поруч проступив портрет сімнадцятирічного юнака. Катя впізнала Марка за очима. В картині його рука була простягнута до дверей, за якими виднівся мисливський ліс. Він сам підійшов і відвернув полотно до стіни.

— Досить, — сказав він. — Я маю прожити те, що від мене залишилося, а не ту мить, яку ніяк не відпущу.

Марко попросив кілька хвилин побути біля таблички сестри наодинці, але Євгенія лишилася в кінці коридору. Вона не підслуховувала, просто хотіла переконатися, що старий не зникне в черговій пастці. Він довго стояв мовчки, потім почав говорити. Розповідав сестрі, що не мав права вирішувати за неї, що його страх був справжнім, а вчинок - злочинним. Говорив, як намагався переконати себе, мов втратив пам'ять, хоча насправді просто не хотів щоранку прокидатися поруч із провиною.

— Коли ти справді кохаєш, — сказав він нарешті, — не можеш змусити іншу людину залишитися у твоєму болі назавжди.

Десь за табличкою почулися дитячі кроки. Марко не рушив слідом. Він поклав білий ґудзик поруч, ніби повертав власниці загублену річ. Всеволод пізніше помітив, що тінь старого вже не відставала на цілий крок - лише на кілька сантиметрів. Не було певності, що це магічний знак. Але всі відчули, що він сказав вголос те, чого не міг вимовити роками. Катя зізналася Євгенії, що не знає, чи здатна колись пробачити Маркові. Подруга відповіла:

— Ти й не зобов'язана. Він може змінюватися без гарантії, що хтось зніме з нього провину. Справжня спокута, мабуть, саме така.

Всеволод запитав Марка, скільки разів він намагався перейти за ворота й не повернутися. Той довго рахував подумки, потім махнув рукою. «На початку - щороку, пізніше - раз на сім років, а ще пізніше вже не пробував». У цій відповіді було найстрашніше: не здатність дому тримати його, а те, як поступово він навчився сам відмовлятися від виходу. Євгенія згадала людей, які роками живуть поряд зі своїм страхом, вважаючи його природним законом. Вона не порівнювала звичайні людські травми з чарами маєтку, але впізнала спільну небезпеку - переконання, що іншого життя не існує. «Тоді наступна спроба має бути сьогодні», — сказала вона. Марко кивнув, і його згода не нагадувала покору наказові. На порозі Марко зупинився і подивився у вікно не для того, щоб знайти там свою сестру. За шибкою виднілася ніч і гілки яблуні. Він сказав, що мріє бодай раз побачити, як дерево розквітає і відцвітає, не повертаючи його до того самого ранку. Катя відповіла, що це дуже скромна мрія для чоловіка з таким дивним життям. А Марко всміхнувся: після стількох років полону звичайна весна здавалася йому найщедрішим подарунком.

Під стелею пролунало незадоволене рипіння. Марко провів їх крізь галерею прислуги. На дверях висіли таблички з іменами, які в жодному реєстрі не існували. Деякі були нещодавно відновлені, наче хтось цілі роки вперто збирав стерті літери.