Розділ 13. Орися не падала з коня

Мисливський хід починався за панеллю із зображенням оленя. Всеволод знайшов на його рогах невелику подряпину, що видавала рухому деталь. Дерево подалося під рукою, відкривши темний прохід. Там пахло порохом, злежалим листям і дощем, який ніколи не висихав. Марко намагався їх зупинити, але Катя першою ступила всередину: після сьомої тарілки вона більше не хотіла бути тим, кого доводиться постійно рятувати.

На кам'яній полиці лежала гільза. Вона була чистою, хоч довкола все вкривали павутиння й пил. Євгенія підняла її через клаптик тканини і побачила сім подряпин на денці. У кінці ходу відкривався оглядовий отвір на лісову галявину. Звідти можна було бачити мисливців, залишаючись невидимим. Легенда розповідала, що Орися впала з коня, а випадковий постріл пробив її серце. Тепер перед ними була система, надто зручна для випадковості.

— Тут хтось чекав, — сказав Всеволод. — Отвір зроблено під рушницю, а ці блоки закладені пізніше, щоб сховати напрямок пострілу.

Марко витяг старий польовий щоденник. Він лежав у ніші, куди не потрапляла волога, а на обкладинці хтось вивів ім'я Орисі. Всередині були малюнки квітів, лісових доріжок, записи про коней та дивні застереження: «Коли мені запропонують білу стрічку, не беру. Біле. це знак того, що сьогодні полюють не на звіра».

— Вона знала, — промовила Катя.

— Підозрювала, — уточнила Євгенія. — Певно, хотіла з'ясувати, що сталося з Клавдією.

Перед виходом із ходу вони почули кінський тупіт. Галявина за отвором ожила, наче крізь неї пролився інший час. Молода Орися в темно-зеленому вбранні їхала поруч із князем. Усі навколо сміялися. Раптом князь підняв руку; мисливці зупинилися. На шиї Орисиного коня майнула біла стрічка, прив'язана нею самою чи кимось стороннім.

— Ні, — прошепотіла Євгенія, хоч розуміла, що це лише відлуння.

Із проходу, де стояли вони, гримнув постріл. Куля вдарила Орисю ще до того, як кінь став дибки. Дівчина зісковзнула на землю, а кінь кинувся вбік. Усі побігли до неї, а за кілька секунд на місці рани не було видно крові: поверхня світу мов вже редагувала побачене.

— Отже, стріляли звідсииі хтось використав хід, не було рикошету. — Всеволод схопився за стіну.

— Чому саме Орися? — запитала Катя.

У щоденнику виявилася вкладена сторінка: «Якщо я зникну, перевірте, кому потрібна сьома крапля». Євгенія перечитала напис. У підземеллі вони вже бачили вирізьблену форму сльози. Медальйон мав порожню виїмку. Сьоме місце в залі також чекало на неї. Пазли почали сходитися, але картина була страшнішою, ніж будь-яке припущення.

Марко пояснив, що перший договір скріплювали сімома свідками. Коли хтось намагався його порушити, один зі свідків мусив віддати ім'я. Клавдія могла розповісти про Марію, Орися - знайти другий документ і з'ясувати місце схованки. Тому будинок через людей, готових йому служити, прибрав обох.

— Хто стріляв? — наполягла Євгенія.

Марко не відповів, на його обличчі була провина, яка не виникає від чужого гріха.

На звороті аркуша зі щоденника Орися залишила перелік речей, які взяла на полювання. Євгенія прочитала його вголос: теплий плащ, складаний ніж, фляга, сухий хліб, лист від Клавдії. Список здавався випадковим, доки Всеволод не вказав на останній рядок: «ключ із синьою ниткою». У мисливському ході вони знайшли на стіні маленький гак із уривком синьої нитки. Очевидно, Орися розраховувала повернутися сюди самостійно. Вона не була безпорадною жертвою нещасного випадку. Вона вела власне розслідування, збирала свідчення і шукала двері, які мали бути зачинені для неї.

Євгенія зазирнула в отвір над гаком. Усередині лежала тонка пластина з вирізаними насічками. Марко простягнув руку, але вона відступила.

— Ви вже один раз вирішили за Орисю, — сказала вона. — Тепер дозвольте нам побачити, що вона хотіла залишити.

На пластині було записано місця, куди мисливці мали стати перед пострілом і стрілку до таємного ходу. Унизу стояв підпис, який співпадав з ініціалами на прикладі рушниці. Катя переписала його, не називаючи чоловіка вголос: було важливо зберегти доказ, а не дати дому привід підмінити голоси. Звіддаля долетів звук кінського іржання — короткий, розгублений, немов кінь теж пам'ятав день, коли його зробили частиною чужої неправди. Всеволод закрив отвір дерев'яною заслінкою.

— Ми повернемося, — сказав він. — та вже з людьми, які здатні зафіксувати кожен камінь, а не переписати все в легенду про нещасний випадок.

Катя пригадала, що її бабуся колись казала: люди бояться не лише привидів, а й правди, через яку доведеться змінити ставлення до знайомих. Орися знала це задовго до них. У щоденнику вона не раз писала, що любить батька, хоч дедалі менше йому довіряє. В одному реченні було особливо боляче читати: «Якщо він знає, чому Клавдія померла, то нехай хоча б скаже мені це в очі». Євгенія затримала погляд на словах. Смерть Орисі стала наслідком бажання не допустити розмови, яка могла перевернути родинний лад. Вона склала сторінку й поклала в теку не поруч із доказами мисливського ходу, а поруч із листами Марії: обидві жінки просили лише одного - права знати, що відбувається з їхнім життям і обидві отримали замість відповіді мовчання, за яким ховалася влада.

У кінці ходу стояв старий дерев'яний ящик. Усередині лежала рушниця, загорнута у вовняне полотно. Приклад мав маленьку латунну табличку з ініціалами. Всеволод освітив їх. Марко спробував забрати зброю, але Катя перехопила його руку.