Розділ 12. Друга смерть Клавдії

Клавдія помирала знову. Євгенія зрозуміла це, щойно почула кашель у дальньому крилі. Не один, не два рази - ритмічний, сухий, виснажливий звук, який здавався старшим за сам будинок. Вони йшли коридором, де всі двері були зачинені, а з-під одних витікало світло ранкового сонця. Марко попросив не заходити. Євгенія вже торкнулася ручки.

У кімнаті стояло ліжко з балдахіном. Молода жінка лежала серед подушок, обличчя її було блідим, а губи розтрісканими. Біля столу - склянка води, ліки в темному флаконі, блюдце з лимонними шкірками. Усе було надто конкретним для примари. Євгенія навіть відчула гіркуватий запах мікстури.

— Вона стоїть біля мого ліжка, — повторила Клавдія.

На секунду нікого не було. Потім у кутку виникла постать у чорному. Не обличчя і не тіло, а неможлива діра в кімнатному світлі. Клавдія затулила очі й закричала. Євгенія рушила до неї, але підлога стала м’якою, мов тканина і відкинула назад.

— Це не подія, — сказав Марко з порога. — а відлуння. Воно повторюється щоразу, коли дім хоче підкріпити свою версію.

— Але вона дивиться на нас, — прошепотіла Катя.

Справді, Клавдія повернула голову. На її щоках були сльози.

— Ви прийшли так пізно, — промовила вона. — я так вже втомилася помирати.

Всеволод спробував відкрити вікно. Рама не мала засувки з їхнього боку. Він провів ліхтариком уздовж деревини й помітив свіжі сліди від стамески - хтось заблокував вікно вже після того, як Клавдія захворіла, а на підлозі за ширмою стояла порожня металева миска, біля неї валявся клапоть тканини з дивною бурою плямою.

— Вона справді могла хворіти, — сказав він. — але її тут замкнули. Хтось хотів, щоб вона не могла вийти й покликати на допомогу.

— Клавдіє, хто був поруч, коли вам стало гірше? — Євгенія сіла біля ліжка.

— Батько приходив із лікарем. Він щоразу запитував, чи я ще бачу жінку. Коли казала «ні», він додавав краплі до води та потім я починала її бачити.

Вона потягнулася до склянки і Євгенія перехопила руку. Пальці виявилися холодними, але тілесними. Склянка впала на килим, а вода не намочила його, зате на підлозі проступив темний слід, схожий на знак ворона.

— Не пийте, — сказала Євгенія.

— Ви вже казали мені це вчора, а потім пішли. Уранці я нічого не пам’ятала. — Клавдія дивилася на неї з недовірою.

— Ось чому ця кімната небезпечна: відлуння змусить вас рятувати людину без кінця, а відмовитися - значить знову дати їй померти. — Марко заплющив очі.

Євгенія відчула, як лють піднімається до горла. Вона вивчала травму, знала, як людина знову й знову проживає втрату в пам’яті та тут чиєсь страждання стало пасткою для співчуття.

— Ми не можемо змінити те, що сталося, — промовила вона до Клавдії. — та можемо назвати це правильно! Вас залишили без допомоги і хтось використав вашу хворобу!

— То я не збожеволіла? — Клавдія довго дивилася на свої руки.

— Ні, але те, що ви бачили, було справжнім для вас та змушували думати, що винні саме ви.

У чорному кутку постать хитнулася. Кімната коротко спалахнула іншим світлом: Євгенія побачила чоловіка з флаконом, князя на порозі, юну Жоржину, яка марно стукала в двері. Потім усе стало, як було.

Клавдія говорила повільніше, мов кожне слово порушувало давню заборону.

— Я знайшла в його паперах запис про Марію, хотіла сказати сестрам. Наступного дня мене оголосили хворою. Пізніше я захворіла по-справжньому. Можливо, це була пневмонія, але я так і не дізналася, хто додав у воду ті краплі.

Катя заплакала тихо, без ридань. Всеволод поклав руку їй на плече. Вона відвернулася, щоб не заважати Євгенії.

— У вас була сестра, яка вас любила, — сказала Євгенія Клавдії. — Жоржина зберегла ваше ім’я і ми теж збережемо та вам не потрібно повторювати смерть, щоб ми повірили.

Коли Клавдія перестала тягнутися до склянки, у кімнаті на мить відчинилися інші двері - ті, яких не бачила навіть Євгенія. За ними проступила маленька сцена з минулого. Дві дівчинки сиділи на килимі та сперечалися, кому належить дерев'яний кінь. Старша, Клавдія, вдавала сувору вчительку; молодша, Жоржина, сміялася і ховала коня під спідницею. Орися стояла біля вікна, тримаючи стрічку. Їхній сміх був негучним, але до болю живим. Євгенія раптом усвідомила, що не бачила жодного щасливого спогаду цих жінок до того, як маєток показав їхню смерть. Будинок дозволяв їм залишатися тільки жертвами.

— Розкажіть мені про Жоржину, — попросила вона Клавдію. — Не про її провину, не про таємниці. Якою вона була маленькою?

— Неслухняною, любила збирати камінці й називала їх зірками, що впали на землю. Одного разу тиждень не розмовляла з батьком, бо той наказав зрубати стару яблуню. А ще вона ніколи не вміла брехати, коли хтось дивився їй просто в очі. Згодом навчилася, а шкода. —  Клавдія посміхнулася.

Євгенія слухала і розуміла, що ця розмова важливіша за всі демонстрації примарної сили. Вона повертала Жоржині дитинство, яке легенда стерла заради образу похмурої відьми зі свічками. Клавдія попросила передати ще одну річ: у старому саду колись росли сині іриси, які посадила Марія. Якщо вони досі живі, ніхто не зміг знищити все. Катя пообіцяла перевірити сад, коли вийдуть та в цю мить кашель у кімнаті остаточно затих, наче пам'ять про маленьку радість дала Клавдії право більше не бути тільки останнім подихом.