Розділ 11. Марія, перша любов

У кабінеті князя годинник показував без чверті дванадцяту. На підлозі лежали документи, витягнуті з розкритої потаємної шухляди, а у сам кабінет вони знайшли за дитячою кімнатою, де здавалось, мав бути зовнішній мур. Всеволод простукав дошки і визначив різницю в товщині; за декоративною панеллю виявилися сходи, що вели вгору. Коли вони піднялися, за вікном уже світав день, хоча в лабіринті досі була ніч.

Євгенія розкладала папери так, як колись готувала матеріали дипломного дослідження: окремо свідчення, окремо припущення, окремо розбіжності. На одному свідоцтві стояло ім’я Марії Соколівської, дружини старшого брата князя Воронного — Леона. На іншому, датованому пізніше, було зазначено смерть Леона без нащадків. Але між ними лежав пожовклий лист, написаний жіночою рукою: «Якщо він і далі називатиме дитину своєю племінницею, нехай хоч уночі вимовить її справжнє ім’я».

— Отже, Жоржина не була просто однією з трьох доньок, — промовила Євгенія.

— Була донькою, — заперечив Марко. — та народилася в обставинах, про які всі домовилися мовчати.

Вони читали листи по черзі. З перших сторінок поставав молодий князь, ще не схожий на суворого чоловіка з портретів. Він любив Марію до її шлюбу зі старшим братом. Леон успадкував титул і значну частину земель; молодший отримав будинок, який ще вважали родинною перлиною. Коли Марію змусили вийти заміж за Леона, її стосунки з молодшим не скінчилися. Їхні зустрічі приховували під приводом догляду за хворою матір’ю. Потім народилася дівчинка.

Марко поклав перед Євгенією ще один акт. Справжнє свідоцтво називало матір - Марію, а батьком лишало чоловіка за законом. На полях іншим почерком було вписано: «За кров’ю - від молодшого Воронного». Печатка на документі була зламана. Хтось колись намагався видалити примітку ножем, але чорнило в’їлося глибше.

— Жоржину виховували як третю князеву доньку, — сказав Марко. — Коли Леон помер, князь визнав її у своєму домі та не визнав походження офіційно, бо вона могла претендувати на спадок, який Леон обіцяв іншій гілці роду, а там був не тільки ліс чи земля.

— Підземелля, — закінчила Євгенія.

Катя сиділа на краю дивана, обійнявши коліна. Її тремтіння поступово вщухало.

— А Марія? Її не згадують у родинних легендах, то ж куди вона зникла?

Євгенія розгорнула останній лист. Папір був укритий плямами води, але вона бачила, як деякі слова написали вдруге, сильніше натискаючи на перо: «Я не прошу зберегти мою честь. Вона не дорожча за життя дитини. Я прошу не вести Жоржину до дверей унизу. Вони називають це правом первістка, але я бачила, як звідти повернувся Леон, то був не мій чоловік. Він знав його слова й манери, але не впізнав наших рук».

Підпис: Марія.

— Її звинуватили в божевіллі, — глухо промовив Марко. — Чоловіки роду вирішили, що жінка вигадує небилиці, аби приховати походження дитини та того ж року Леон помер удруге. Принаймні так записали. Перша смерть зникла з книг.

— Виходить, дім переписав навіть родинне дерево. Три матері, три доньки, три похорони. Дуже зручна легенда, коли треба стерти жінку, яка першою сказала правду. — Євгенія відклала документ.

На стіні заворушився портрет князя. Його очі залишалися заплющеними, але губи розтяглися, мов полотно хотіло щось промовити. Всеволод загородив собою картину.

— Ми не слухатимемо його виправдань, поки не дочитаємо її.

За листами Марії була маленька книжечка - молитвеник із записами на берегах. Там не було проклять. Були звичайні слова матері: перший зуб, перші кроки, перше слово. «Жоржина любить сині стрічки. Вона засинає, тільки якщо я тримаю її за руку». Ця простота ранила Євгенію більше за історію зради. Легенда перетворила живих людей на символи, а між рядками залишалася маленька дівчинка, якій хотілося, щоб її любили без страху.

— Вони казали, ніби остання князева дружина кричала перед смертю прокляття, — згадала Євгенія. — А може, вона просто кричала, щоб хтось відчинив двері?

— Ця оповідь зібрала докупи долі кількох жінок. Дім замінив один голос іншим, щоб ніхто вже не запитував, кому він належав. — Марко повільно кивнув.

Всеволод розглядав стару світлину Марії, що лежала між актами. Вона дивилася трохи вбік від фотографа, немов не погоджувалася підкорятися позі, яку їй наказали прийняти. На її грудях була проста шпилька у вигляді листка, зовсім не князівська прикраса. Євгенія згадала іншу шпильку, яку бачила в бабусиній скриньці в дитинстві і раптом зрозуміла, чому Жоржина ніколи не носила коштовного персня з вороном. Їй не потрібен був знак влади, навколо якого розгорнулася стільки горя. Вона зберігала маленький листок як слід матері.

У другій частині листування знайшлася відповідь молодого князя. Він писав Марії про втечу: пропонував залишити маєток і поїхати далеко від земель старшого брата. Вона відмовилася не через байдужість, а тому, що вагітна жінка без власних документів і грошей не могла тоді просто сісти в потяг і зникнути. «Ти обіцяєш мені любов, — писала вона, — але дитині потрібне не кохання, а місце, де її не назвуть ганьбою». Євгенія затрималася на цих словах. Історія, яку в родині переказували як романтичну трагедію, насправді була історією нерівної влади. Один міг мріяти про втечу, інша мусила думати, як пережити наступний день.

— Не хочеться виправдовувати князя тим, що він кохав, — сказала Катя.