Розділ 9. Чуже ім’я

На порожній тарілці літери проступали повільно, ніби чорнило просочувалося крізь порцеляну з іншого боку. «КАТЕРИНА». Катя відсахнулася. Ложечка впала на скатертину, але дзенькоту не було. Замість нього почувся дитячий сміх - короткий, до болю знайомий.

— Це моя бабуся, — прошепотіла Катя. — Так сміялася бабуся Ганна. Її вже дев’ять років немає.

Євгенія зробила крок до подруги. Всеволод обережно торкнувся її ліктя: не заборона, а нагадування, що кожен рух тут чогось коштує. За сьомим стільцем повітря згущувалося. На мить там вирізнилися складені руки, потім жіночі плечі, потім старечий профіль. Силует увесь час змінювався, підлаштовуючись під того, хто дивився.

— Катрусю, ходи, — покликала бабусиним голосом порожнеча. — Ти така втомлена, а я вже заварила тобі чай із м’ятою. Пам’ятаєш мої пиріжки?

Катя захиталася. Євгенія знала цей її погляд: так подруга дивилася на старі фотографії, коли усмішка вже зникла, а сльози ще не виступили. Для страху будинок обрав найболючішу зброю - не кров і не крики, а можливість бодай на хвилину повернути того, кого не вистачає.

— Подивися на мене, — сказала Євгенія. — Не туди, а на мене. Ти пам’ятаєш нашу кав’ярню? Як ти вперше перекинула капучино на мою дипломну роботу?

— Вона була в ноутбуці, — автоматично заперечила Катя.

— Так, а ти перепрошувала перед ноутбуком.

Кутик Катиних губ сіпнувся. Істота за стільцем видала звук, схожий на хрускіт пересохлої гілки.

— Ти завжди забирала її собі, Євгеніє, — промовив голос Жоржини. — Навіть її скорботу, то ж дозволь дівчині самій вирішити.

Марко Ілліч постукав тростиною об підлогу. Під стільцями ворухнулися довгі, мов корені, тіні.

— Вона має рацію тільки в одному, — сказав він. — Вибір належить Катерині і ніхто не може сказати замість неї «так» або «ні».

— А що станеться, якщо я сяду? — спитала Катя.

На столі з’явилася сьома тарілка, цього разу з гарячим яблучним пирогом. Катя мимоволі вдихнула запах кориці. На секунду вона стала маленькою дівчинкою в бабусиній кухні, де вікна запітніли від окропу, а на клейонці лежали вишиті серветки. Потім згадка зіпсувалася: у кухні не було дверей, а бабусині пальці почали беззвучно стукати зсередини скла.

— Залишишся там, де ніколи не буває втрат, — відповіла постать. — Тут усі, кого ти любила. Ти називатимеш їх своїми, і вони назвуть тебе своєю.

— То чому на тарілці моє ім’я? — ледве вимовила Катя.

— Бо воно таке гарне... віддай його і більше ніхто ніколи не покине тебе!

Євгенія похолола. В архівних справах люди зникали так, ніби їх викреслювали із самого життя. Раніше вона думала про фізичне насильство, пастки, отруєння. Тепер раптом зрозуміла, що будинок просить не тіло. Йому потрібна згода людини перестати бути собою. Підпис, який не поставиш рукою; ім’я, яке віддаєш голосом.

— Вона не пропонує зустріч із бабусею, — промовила Євгенія. — Вона хоче, щоб ти дозволила їй називатися тобою. Тоді кожен спогад про Катю стане її здобиччю. Ти не помреш одразу. і тебе перестануть згадувати.

— Не слухай, — засичав голос із крісла. Тепер у ньому було відразу кілька інтонацій: жіноча, дитяча, чоловіча і серед них Євгенія впізнала власну.

Катя опустила погляд на ложечку. Її ручка була вкрита землею з могили бабусі. Вона згадала, як після похорону всі радили їй триматися, не плакати, не затримуватися на кладовищі. Згадала, як не встигла попрощатися та усвідомила: жоден пиріг і жоден голос не змінять того, що сталося. Любов не обов’язково повертається у вигляді людини.

— Я сумую за нею, — сказала Катя. — Я дуже сумую та моя бабуся ніколи не попросила б мене зректися свого імені.

Свічки одночасно витягнулися вгору. Тиша стала такою густою, що було чутно подихи всіх чотирьох.

— Сідай, Катрусю, — востаннє благально озвався голос.

— Ні.

Вона сказала це неголосно, але тарілка тріснула навпіл. Її ім’я розсипалося на чорні літери, які забігали скатертиною, наче мурахи. Шість інших стільців відсунулися самі. За кожним на мить постала людина зі стертою шкірою обличчя. Вони тягнулися до Каті не руками, а спогадами: шкільним дзвоником, запахом моря, чиєюсь колисковою.

Всеволод підхопив Катю, коли ноги в неї підкосилися. Марко закрив обличчя долонею. Тільки Євгенія дивилася на сьомий стілець. Там лишався темний силует, схожий на отвір у тканині світу.

— Якщо тебе не можна назвати, — спитала вона, — то ким ти була до першого договору?

Істота мовчала. Уперше за весь час мовчання видалося відповіддю.

На спинці крісла воронові бракувало одного ока. Євгенія помітила, що на цьому місці є маленька виїмка у формі краплі. Там могла бути коштовність або ключ. Вона запам’ятала її так, як запам’ятовувала чужу обмовку під час психологічної консультації: непомітний рух іноді говорить більше за довгу сповідь.

— Ви не перемогли, — нарешті пролунало зі стільця. — Ви тільки зробили стіл голоднішим.

Скатертина рвонулася до Каті. Всеволод встиг відсмикнути її, але край тканини торкнувся його зап’ястя, залишивши сім тонких слідів, як від розпечених ниток. У той самий момент одна з картин на стіні розплющила очі.