Розділ 8. Сьома тарілка

Всеволод відчинив двері зовсім трохи і рівно настільки, щоб побачити Євгенію. Її обличчя було блідим, на щоці темніла подряпина, а в руці вона тримала пожовклі аркуші. Він хотів кинутися до неї, але в останню мить помітив щось чорне біля її черевиків.

— Не заходь! — встигла крикнути вона.

Він ударив дверима назад. Між косяком і полотном лишилася тонка щілина, з якої просочилася волога. Щось із того боку вдарило в дерево так, що залізна ручка зігнулася вниз. Марко Ілліч, котрий стояв за Всеволодом, різко постукав тростиною по підлозі.

— Три кроки назад! І не дивіться на щілину.

— Вона там!

— Я знаю, саме тому робіть, що кажу.

Всеволод відступив, не зводячи погляду з дверей. Старий нахилив тростину і провів срібною ручкою по каменю. Пролунав неприємний скрегіт. Темна вода раптом завмерла, немов її схопив мороз. Із-за дверей почувся шепіт десятків голосів. Вони говорили одночасно, і серед них Всеволод виразно розчув дитяче: «Я тільки хочу додому».

— Женю! — покликав він.

— Я тут...! Я відійшла до вікна.

Марко поставив долоню на двері.

— Слухайте уважно, пані Євгеніє. У кімнаті має бути камін. Праворуч від нього є сім маленьких плиток у підлозі. Знайдіть ту, на якій вирізано порожнє коло.

За дверима зашурхотіли кроки. Потім почувся голос Євгенії:

— Є! Що далі?

— Натисніть на неї обома долонями та не промовляйте нічого, що вам говоритимуть.

Раптом голос за дверима змінився. Тепер Всеволод чув свою матір, яка померла багато років тому. Вона кликала його так, як кликала тільки в дитинстві, коли він затримувався надворі після заходу сонця.

— Сево, відкрий, будь ласка. Ти ж знаєш, я боюся темряви.

Його пальці мимоволі потяглися до ручки. Марко перехопив його зап'ястя напрочуд міцно.

— Будинок не повертає мертвих, — прошепотів старий. — Він повертає наше бажання побачити їх. Не плутайте одне з іншим.

Щось глухо вдарило в стіну. Під ногами затремтіла підлога. Двері різко відчинилися всередину і Євгенія майже впала у коридор. Всеволод підхопив її за плечі, обійняв, не помічаючи, як боляче впиваються в спину власні пальці. Вона притислася до нього і зараз від початку цієї страшної ночі їй захотілося не шукати пояснення, а просто стояти так ще трохи.

— Ти жива, — сказав він з полегшенням.

— Так, але Катя досі там.

Марко грюкнув дверима. За ними почувся звук води, яку виливають із велетенського відра. Потім стало тихо, якось неприродно тихо.

— Нам потрібно до головної їдальні, — промовив старий.

— Спочатку скажіть, що означає цей лист, — відповіла Євгенія й розгорнула сторінки Жоржини. — І що вам відомо про Олексу.

Марко побачив підпис, відвів погляд і несподівано постарів ще на кілька років.

— Я сподівався, що ви знайдете його пізніше.

— Чому? Щоб у вас було більше часу придумати наступну історію?

— Тому що деякі речі не можна пояснити людині, яка щойно ледь не загинула.

— Тоді спробуйте, бо я більше не збираюся чекати, доки мене хтось урятує від правди.

Марко кивнув так, мов нарешті почув потрібні слова. Він повів їх вузьким коридором, де під облупленими шпалерами виднілися дитячі малюнки. Усі зображували той самий будинок. На кожному вікна були пораховані і їх завжди було сім, хоча насправді передній фасад мав значно більше.

— Старший брат князя мав дружину Марію, — почав Марко. — Вона була першою жінкою, яку молодший Воронний по-справжньому кохав. Це почуття вони приховували роками. Коли Марія завагітніла, її чоловік уже здогадувався, чия дитина народиться. Тоді в родині почалася боротьба за спадщину. Усі боялися не скандалу. Боялися старого заповіту, за яким перша дитина, народжена в домі після смерті спадкоємця, отримувала право на найдавнішу частину маєтку - разом із підземеллям.

— Ви хочете сказати, що Жоржина була законною спадкоємицею не всього маєтку, а саме його підземної частини? — запитала Євгенія.

— За старими законами родини - так. Але закон не був головною проблемою. Підземелля існувало ще до Воронних. Їхній дім побудували над місцем, яке вважали священним і небезпечним водночас. Люди приходили сюди згадувати померлих. Іноді, кажуть, поверталися зі спогадами, які їм не належали. Спершу це вважали благословенням та вже потім дізналися ціну.

— Сім років, — промовила Євгенія.

Марко повернув до неї голову.

— Ви вже зрозуміли?

— Поки що тільки те, що будинок щось повторює. Кожні сім років. Він ніби накопичує людей, а потім знову починає шукати.

— Не людей, — тихо відповів Марко. — Імена. Людина може померти, зникнути або виїхати далеко звідси. Та якщо її ім'я записане в книзі, будинок ще довго вмітиме говорити її голосом.

Всеволод подивився на нього з недовірою.

— Я бачив фотографію Жоржини з хлопчиком. Сорок сьомий рік. Хто він?