Розділ 7. Дівчина, якої не було

Євгенія не одразу зрозуміла, що перестала йти.

Ще мить тому кам'яний лабіринт примушував її рухатися, повертати за кожним новим кутом, слухати нерівне дихання за власною спиною. Тепер попереду була стіна — гладка, сіра, без тріщин, із вузькою темною рискою на висоті очей. На стіні висіло дзеркало. Не старовинне, не в різьбленій рамі, а звичайне, таке, яке можна побачити в дешевому готелі. Саме ця буденність налякала її більше за все інше.

Відображення запізнилося.

Євгенія підняла праву руку. Дівчина в дзеркалі повторила рух лише за кілька секунд. Потім її губи ворухнулися, хоча Євгенія мовчала.

— Ти досі думаєш, що шукаєш вихід, — почула вона власний голос, який долинав немов із товщі криги.

Вона відступила. Її відображення залишилося на місці.

— Хто ти?

— Ти поставила неправильне запитання.

Дівчина за склом поволі відвела волосся від обличчя. На її скроні проступила темна пляма, схожа на засохле чорнило. Тоді риси змінилися: спершу витягнулися вилиці, потім потемніли очі, а волосся заплелося у важку косу. Євгенія дивилася вже не на себе. Перед нею стояла молода Жоржина, така, якою вона бачила її на старій світлині.

— Ти не вона, — прошепотіла Євгенія.

— Нарешті.

Дзеркало вкрили тонкі тріщини. У кожній із них виникло окреме обличчя: Клавдія з виснаженими очима, Орися з розбитою губою, незнайома жінка в темній сукні. Усі троє дивилися не на Євгенію, а кудись позаду неї. Вона не обернулася. Щось підказувало, що той, хто стояв там, лише цього й чекав.

— Поглянь на підлогу, — сказала Жоржина.

Між плитами лежав тонкий ланцюжок. На кінці — маленька металева табличка, вкрита нальотом. Євгенія присіла, торкнулася її кінчиками пальців і відчула несподіване тепло. На металі було вибито не ім'я, а два слова: «Марія. Донька».

— Чия донька?

У відповідь Жоржина приклала долоню до скла.

— Ти знаєш казку про трьох дочок князя Воронного. Її любили переповідати, бо в ній усе було на своїх місцях. Три матері, три дитини, три трагедії. Одна спадкоємиця і жодного зайвого імені.

На мить Євгенія побачила іншу кімнату - дитячу, залиту зимовим світлом. Біля колиски стояла молода жінка. Вона плакала беззвучно. На дверях висіла табличка з номером сім. Хтось за кадром сказав: «Якщо вона залишиться, ми втратимо дім». Жінка притиснула дитину до грудей.

— Це минуле? — запитала Євгенія.

— Це те, що дім дозволяє тобі побачити і не плутай із правдою.

Євгенія згадала університет, свої дослідження хибних спогадів, недосконалість людської пам'яті. Так легко вкласти людині в голову готову картину. Так легко переконати її, що вона сама бачила подію, якої ніколи не було. Але звідки тоді важка металева табличка в долоні? Звідки біль від гострого краю, що порізав шкіру?

— Покажи мені те, чого ти боїшся, — сказала вона.

Жоржина не всміхнулася. Вперше в її погляді з'явилося щось людське, майже втомлене.

— Я боюся, що ти повіриш першій правді.

Дзеркало погасло. За стіною пролунав дитячий сміх, а потім тихий плач. Штукатурка посипалася вниз, відкриваючи вузьку дерев'яну панель. На ній хтось видряпав сім коротких рисок і велику літеру «М».

Євгенія натиснула на панель, але та не піддалася. Тоді згадала латунний ключ, отриманий від Владислава. Він досі лежав у внутрішній кишені куртки, хоча вона кілька разів була впевнена, що загубила його в лабіринті. Біля підлоги виявилася крихітна замкова щілина. Ключ увійшов надто легко.

Клацання пролунало звідусіль. Стіна розійшлася, і Євгенія побачила сходи, що вели нагору. Вона вже ступила на першу сходинку, коли за спиною покликали:

— Женю, не йди! Це я!

Голос належав Каті. Євгенія зупинилася. Спокуса обернутися була нестерпною. Вона так довго шукала подругу. Так довго боялася, що з нею сталося найгірше. Тепер вистачило б одного погляду, аби переконатися, що Катя жива.

— Катю? — запитала вона, не повертаючи голови.

— Я тут., мені холодно. Допоможи мені, будь ласка!

Щось торкнулося її плеча. Дотик був ніжним, знайомим. У дитинстві Катя завжди хапала її за плече перед тим, як повідомити чергову дурницю. Євгенія відчула запах капучино й парфумів подруги.

Але Катя ніколи не називала її «Женю», коли просила про допомогу. Вона казала «Женько». Навіть тоді, коли плакала.

— Що ти сказала мені в кав'ярні перед від'їздом? — спитала Євгенія.

Запала пауза.

— Я сказала, що люблю тебе.

— Ні.

Пальці на її плечі стиснулися. Тепер вони були довгими, надто тонкими, наче зробленими з кісток птаха.

— Не примушуй мене повторювати, — пролунало позаду. Голос став низьким і вологим.

Євгенія рвучко вийшла на сходи. Дерев'яна панель зачинилася за нею так швидко, що край куртки зачепило між дверима. Вона вирвала тканину й побігла, майже не відчуваючи ніг. Знизу долинуло шкрябання. Хтось повз угору, вдаряючись об сходинки, і сміявся голосом маленької дитини.