6.3

Всеволод стояв перед проламаною стіною і кілька секунд не міг змусити себе зробити жодного руху. За камінням починався вузький темний прохід, у який ледве проникало світло з коридору. Він не бачив, куди той веде, не знав, наскільки далеко простягається і чи справді за ним могла бути Женя, проте голос, який він почув із темряви, досі стояв у нього у вухах.

Вона кликала його, і він майже не сумнівався, що почув саме її голос. Проте тепер, коли перед ним відкрився цей прохід, упевненість почала поступово зникати, залишаючи після себе неприємне відчуття невизначеності. Подивившись на свої руки, він почат проходити до тями від шоку. Кісточки пальців були збиті до крові, а на долонях залишилися дрібні подряпини від каміння, проте він майже не відчував болю. Тіло мов перестало звертати увагу на будь-які відчуття, які не стосувалися головного.

Він мав знайти Женю і ця думка постійно поверталася до нього, але разом із нею виникало інше питання, від якого ставало важко дихати: що, якщо він уже запізнився? Заплющивши очі, намагаючись не дозволити уяві намалювати те, чого він не знав. Він не хотів думати про Женю саму в темному приміщенні, не хотів уявляти, що могло статися з нею після того, як двері зачинилися перед його обличчям. Проте свідомість не слухалася його наказів і знову повертала до останніх секунд перед її зникненням.

Він пам'ятав її руку, пам'ятав двері, пам'ятав власний крик і ту коротку відстань, яка залишалася між ними. Він був настільки близько, що досі міг відтворити в пам'яті вираз її очей, але все одно не встиг.

Думки в голові вся більше густішали і серце стискалося так сильно, що йому доводилося робити повільні глибокі вдихи. Всеволод завжди вважав себе людиною, яка здатна діяти тоді, коли інші губляться. У небезпечній ситуації він звик оцінювати обставини, шукати рішення і думати про наслідки, але цей будинок руйнував звичний порядок речей. Тут не працювала логіка, якою він користувався все життя.

Двері могли привести зовсім не туди, куди мали вести. Коридори могли закінчуватися там, де хвилину тому була глуха стіна. Камери показували події минулого, а голоси лунали з порожніх кімнат. Тепер же за звичайною кам'яною стіною відкрився прохід, якого не мало існувати.

Всеволод провів долонею по холодному каменю і спробував переконати себе, що всьому цьому має бути нормальне пояснення. Старий будинок міг приховувати таємні ходи, а хтось міг навмисно використовувати їх для того, щоб лякати людей або приховувати свої справи. Можливо, Катю викрали, а Женю заманили в пастку. Можливо, хтось просто спостерігав за ними й зараз чекав, коли він зробить наступний крок.

Остання думка змусила його різко озирнутися. Коридор залишався порожнім, проте тепер порожнеча вже нічого для нього не означала.

Він почав помічати кожен звук. Десь потріскувало старе дерево, за стіною працював якийсь механізм, а з даху долинав приглушений шум. Йому кілька разів здавалося, що позаду хтось зробив крок, і щоразу, коли він різко обертався, коридор залишався порожнім.

Провівши рукою по волоссю і змусив себе зосередитися. Він не мав права зараз дозволяти страху керувати ним. Якщо Женя була десь у цьому будинку, вона могла чекати на нього саме в цю хвилину.

Він ступив у прохід. Кам'яні стіни були настільки вузькими, що плечі майже торкалися обох боків. Під ногами лежав нерівний камінь, подекуди вкритий вологою, а повітря ставало дедалі холоднішим. Запах старого дерева поступово змінився запахом сирої землі. Ішов повільно, уважно прислухаючись до кожного звуку та боявся, що за наступним поворотом може побачити щось, до чого не буде готовий. Наприклад, він боявся побачити Женю пораненою чи знайти її непритомною. Страх почути, що вона кличе його, але не зможе відповісти. Проте найбільше його лякала інша думка: що він знайде її живою, але вона подивиться на нього так, ніби більше не знає, хто він.

Ця можливість була настільки страшною, що він одразу відкинув її. Женя пам'ятала його, і він не дозволяв собі сумніватися в цьому. Навіть після років розлуки між ними залишилося те саме відчуття близькості, яке він ніколи не вмів правильно пояснити, тому він зараз ішов за нею і не думав про обов'язок та не намагався переконати себе, що просто виконує те, що повинен зробити. Він ішов тому, що не міг залишити її в цьому місці.

Прохід повернув ліворуч, і Всеволод зупинився. Попереду виднілося слабке жовте світло. Він на мить завмер, намагаючись зрозуміти, чи справді бачить його, а потім почув власне серцебиття. Воно стало настільки гучним, що на кілька секунд заглушило всі інші звуки.

Всеволод рушив уперед. Світло виявилося старим настінним світильником, під яким стояв невеликий дерев'яний стіл. На ньому лежали пожовклі документи, старий ліхтар і кілька фотографій. Він підійшов ближче.

На першій фотографії стояли троє дівчат - Клавдія, Орися та Жоржина. Всеволод упізнав їх із портрета, який вони бачили в головному холі. На другій фотографії був князь Воронний. На третій стояла молода Жоржина, а поруч із нею був хлопчик, якого Всеволод ніколи раніше не бачив.

Він нахилився ближче. На зворотному боці фотографії була дата - 1947 рік. Ім'я під нею було стерте настільки ретельно, що прочитати його вже не можна було.

Всеволод провів пальцем по напису і в цей момент за його спиною почувся кашель. Він різко розвернувся. У кінці проходу стояв чоловік. Старий, високий і дуже худий, із сивим волоссям, акуратно зачесаним назад. Він спирався на темну тростину зі срібною ручкою, а поверх білої сорочки був одягнений темний жилет.